Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія
Шрифт:
— Дують північні вітри, з цього боку гір, лорд Рал. Взимку стає холодно. Кожну пару років випадає сніг, але його небагато. Взимку частіше йдуть дощі. Не знаю, чому йде сніг, коли зараз літо.
— З-за висоти, — відповів Річард, розглядаючи схили гір.
Вище лежав товстий шар снігу, який міг бути ненадійним. Намагатися перейти ці покриті снігом схили було ризиковано. Їм пощастило, що вони були на самій ближній точці до перевалу, а, значить, їм не доведеться перетинати глибокий сніг. Але холодний вітер змушував усіх сутулитись.
— Я
— Думаєш, нам слід чекати темряви? — Запитала Кара. — У темряві нас буде менше видно.
Річард похитав головою.
— Птахи прекрасно бачать і в темряві — в темряві вони полюють. Я б пішов зараз, при світлі дня, коли я теж можу їх побачити.
Лорд Рал приставив лук до ноги, зігнув його і натягнув тятиву. Він витягнув з сагайдака стрілу і, тримаючи її лівою рукою, поставив на ній зарубку, а потім оглянув небо, хмари, шукаючи будь-які ознаки птахів. Тіні у лісі насторожували, але небо було чистим.
— Треба йти, — Річард пробігся поглядом по обличчях, переконавшись, що все уважно його слухають. — Ступаємо, по можливості, по камінню. Я не хочу, щоб Ніколас побачив наші сліди на снігу.
Висловивши розуміння кивками, супутники ланцюжком рушили за ним. Оуен йшов попереду пильної Морд-Сіт і весь час дивився на небо. Дженнсен і Бетті роздивлялися ліс. Сильні пориви вітру кололи обличчя крижаними голками. У розрідженому повітрі було важко підніматися по крутому схилу. Ноги Річарда гули від напруги. Його легені горіли від отрути.
Дивлячись на прямовисні скелі, що піднімаються до неба, Річард не бачив іншого шляху, окрім як через перевал. Ця дорога була неймовірно складна і важка і, можливо, відняла багато життів. Навіть зараз він не був упевнений, що вони зможуть по ній пройти.
Подорожні йшли, з великими труднощами перебираючись через розломи каменю. Річард бачив стіни гір, що впираються в темні хмари.
Всі мовчали, піднімаючись. Іноді вони зупинялися віддихатися. Кожен час від часу дивився на небо. Вдалині Річард відмітив декілька зграйок дрібних птахів, але ні однієї великої на очі не попадалося.
Коли вони, вибираючи найлегші для проходу місця, дісталися до вершини, Річард окинув поглядом величезну статую на гранітному постаменті.
З висоти перевалу він міг тепер бачити, що з іншого боку скеля прямовисно обривалася. Ущелина закінчувалося вертикальним підйомом в тисячі футів. Які б дороги ні вели до перевалу, вони мали зійтися перед підйомом, і Річард зрозумів, що через перевал вів тільки один? Єдиний шлях.
Він зрозумів, що будь-хто, хто йшов в Бандакар цією дорогою, повинен був підніматися саме тут і проходити через монумент.
Подолавши останні покриті снігом валуни, Річард опинився перед статуєю, що символічно охороняла перевал.
Сумнівів не було. Перед ними стояв страж.
Значна фігура сиділа нагорі плоского каменю і охороняла перевал. В одній руці був опущений до землі меч. Страж був одягнений у шкіряний одяг і в спадаючий до колін плащ. Поза фігури говорила про невсипущу пильності і створювала враження, що застиглий навіки воїн готовий підняти меч в будь-який момент. Страж охороняв те, що було за його спиною.
Камінь був роз'їдений безжальним часом, але і він не зміг стерти враження міці, що виникав при погляді на статую. Фігуру вирізали і поставили тут з великою метою. Вона стояла впоперек перевалу, на перетині гірських доріг, по яких давно ніхто не ходив. Річард не міг відірвати від неї очей.
Він сам не так давно працював з каменем і знав каменерізне мистецтво. Річард не назвав би статую чудовою роботою, але вона була дуже потужною. Один погляд на неї викликав тремтіння.
— Він не схожий на тебе, — вимовила Келен.
Так, це не було зображення нинішнього лорда Рала.
Але ця фігура тисячі років попереджала мандрівників.
— Що б я хотів знати, так це чому сигнальний маяк опинився в печері, а не тут, — сказав Річард Келен. Дружина обмінялася з ним розуміючим поглядом.
— Якби Дженнсен не злякалася і не полізла назустріч смерті, ти ніколи б його не знайшов.
Річард обійшов статую, зайнявшись пошуком, хоча сам поки не розумів, що саме він шукає. Але передчуття рідко його обманювали. Майже відразу він виявив в основіві, на вершині однієї декоративної деталі, дивну порожнечу. Було схоже на те, що тут був якийсь предмет, а потім його забрали. Але залишився слід, залишений цим зниклим предметом.
Річарду здалося, що обриси плями йому щось нагадують. Він витяг з мішка сигнальний маяк і приставив до вершини. Його думки підтвердилися, статуя точно встала на місце.
Маленька фігурка стояла раніше тут, у великій статуї.
— Як ти думаєш, як вона могла потрапити в печеру? — Запитала Кара.
— Напевно, вона впала, — припустила Дженнсен. — Тут сильний вітер. Вітер здув її, і вона впала вниз.
— А потім вона примудрилася прокотитися через ліс і точно потрапити туди, де я її знайшов, — іронічно зауважив Річард. — Потрапити точно в отвір печери і застрягти в тому місці, де, по випадковості, застрягла ти. Мушу додати, в жахливому місці.
— Коли ти так говориш… — Дженнсен здивовано моргнула.
Стоячи на вершині перевалу, перед статуєю, Річард розглядав вид, що відкривався звідси на підйоми до Бандакара. Страж дивився на прохід між двома стрімкими сніговими піками. Які вони не були високі, зараз люди стояли тільки біля їх підніжжя.
Статуя не дивилася вперед, як можна було очікувати від стража; погляд фігури був трохи зміщений вправо. Річард подумав, що це досить дивно. Можливо, страж дивиться туди, звідки може прийти загроза.