Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія
Шрифт:
— О, ну, звичайно, — погоджуючись, сердито промовила Дженнсен.
Річард провів рукою по волоссю.
— Я все одно не впевнений, що прочитав правильно. Здається, тут одне з іншим не в'яжеться. Сумніваюся, що вірно перевів.
— Ти перевів чудово, — гнівно заявила Дженнсен. — Ті, хто не можуть бачити магії. Їх закрили тут від усього світу ті, хто народжений з даром. — Її очі були повні сліз. — «Бійтеся порушення кордону цієї імперії, бо за цим кордоном зло: ті, хто не можуть бачити». Це означає, що за кордоном ті, хто не бачать магії.
Ніхто
— Я не впевнений, що це так, Джен, — м'яко сказав сестрі Річард.
Вона схрестила руки і відвернулася, дивлячись у бік Стовпів Творіння.
Келен могла зрозуміти, що вона відчуває. Вона знала, яке це — коли тебе відкидають всі, хто не схожий на тебе. Багато хто вважав сповідниць чудовиськами. Келен знала, що, при можливості, її так само вигнали б за те, що вона сповідниця.
Але навіть розуміючи почуття Дженнсен, Келен не могла з нею погодитися. Гнів дівчини у відношенні тих, хто вигнав із світу таких же, як вона, був праведним. А, злостячись на Річарда і інших близьких їй людей за те, що вони володіли даром, вона була несправедлива до них.
— Скільки чоловік чекає на тебе в пагорбах? — Звернувся Річард до Оуену.
— Не більше сотні.
Річард розчаровано зітхнув.
— Ну що ж, що є, то є. Подивимося, може, їх стане більше. Я хочу, щоб ти привів їх. Приведи їх до мене. Ми будемо чекати тут твого повернення. Я вирішив, що це буде нашим місцем збору, і звідси ми втілимо в життя план по вигнанню Ордена з Бандакара. Ми поставимо табір недалеко від переходу. Дерева захистять нас, приховавши від очей ворога.
Оуен простежив поглядом за рукою Річарда. Він був збентежений і засмучений.
— Але лорд Рал, це ти повинен принести нам свободу. Чому ти не підеш зі мною до людей, якщо хочеш їх бачити?
— Тому що вважаю це місце більш безпечним, ніж пагорби, про які, можливо, знає Орден.
— Але Орден не знає, де ховаються мої люди.
— Ти себе обманюєш. Люди Ордена жорстокі, але не ідіоти.
— Але якщо вони знають, де ми ховаємося, то чому не прийдуть вигнати нас?
— Ще прийдуть, — відповів Річард. — Коли буде потрібно, прийдуть. Твої люди не представляють загрози Ордену, тому він і не поспішає захопити їх. Але рано чи пізно вони зроблять це, тому що їм не подобається думати, що хтось може уникнути влади Ордену. Я хочу, щоб твої люди були тут. Нехай Орден думає, що ви пішли, втекли, і припинить стежити за вами.
Оуен обдумав його слова.
— Ну тоді я приведу їх, — погодився він.
Том стояв недалеко від дальнього краю статуї, давши Дженнсен можливість побути одній. Дівчина була розгнівана, і він подумав, що краще її поки не чіпати. Здавалося, Том відчував провину за те, що був народжений з іскрою дару, яка дозволяла йому бачити магію і дала право таким людям, як він, вигнати людей, позбавлених дару, як Дженнсен.
— Том, — покликав Річард. — Я хочу, щоб ти пішов з Оуеном.
Дженнсен, все так же склавши на грудях руки, обернулася до Річарду.
— Чому ти хочеш, щоб він йшов з ним? — Запитала вона вже не так сердито.
— Вірно. Навіщо йому йти? — Підтакнув їй Оуен.
— Тому що я хочу бути впевнений, що ти і твої люди повернуться сюди, — відповів Річард. — Мені потрібна протиотрута, пам'ятаєш? Чим більше буде поруч зі мною людей, які знають, де вона знаходиться, тим краще. Але я вже казав тобі, що всім разом нам йти небезпечно. Так як Том — блондин з блакитними очима, то він зійде за одного з бандакарців. Якщо ви зустрінетеся з ким-небудь з солдатів Ордена, то вони нічого не запідозрять. Том простежить, щоб ви повернулися.
— Але ж це небезпечно, — заперечила Дженнсен.
Річард пронизливо подивився на неї. Але нічого не сказав. Він просто чекав, може бути, вона знайде аргументи проти, що доводять невдалість його плану. Але сестра опустила очі і відвела погляд.
— Напевно, це має сенс, — сказала вона.
Річард звернувся до Тома.
— Я хотів би, щоб ти приніс із собою деякі матеріали. І ще я хочу попросити у тебе твою сокиру.
Том кивнув і витяг з мішка сокиру. Річард підійшов взяти її і почав перераховувати речі, які Том повинен був знайти, — інструменти, тисове дерево, вироблені шкури, мотузки, шкіра і щось там ще. Залишок переліку Келен не розчула.
Д'харіанець заправив великі пальці рук за пояс.
— Добре. Але я можу знайти не все, що ти просиш. Чи правильно я зрозумів: ти хочеш, щоб я повернувся обов'язково з усіма цими речами?
— Ні. Все це необхідно, але важливіше люди. Візьміть те, що буде, і повертайтеся з Оуеном якомога швидше.
— Принесу все, що зможу. Коли відправлятися?
— Зараз. Не можна втрачати час.
— Зараз? — Обурено запитав Оуен. — Через годину-дві зовсім стемніє.
— Пара годин зволікання можуть коштувати мені життя, — сказав Річард. — Не втрачайте їх.
Келен подумала, що чоловіка знову мучить біль. Тільки вона не знала, яка біль сильніше — що заподіюється отрутою або даром. Вона бачила, який біль йому приносить дар, і робила все, щоб полегшити, заспокоїти його, але не могла прогнати назовсім. Вони повинні знайти рішення. Келен глянула на маленьку фігурку Річарда на статуї. Її верхня половина була темна, як нічний камінь, чорна, як найглибша частина підземного світу.
Тому закинув на плечі мішок.
— Подбай про них за мене, Кара, добре? — Попросив він, підморгнувши охоронниці. Та посміхнулася. — Побачимося через кілька днів.
Юнак помахав рукою, його погляд затримався на Дженнсен, і Том разом з бандакарцем рушили в дорогу, на батьківщину Оуена.
Кара схрестила руки на грудях і кинула погляд на Дженнсен.
— Ти будеш дурепою, якщо не поцілуєш його на прощання.
Дженнсен занервувала, її очі знайшли Річарда.
— Нічого не маю проти, — сказав він.
Дівчина посміхнулася і побігла наздоганяти Тома. Бетті підстрибом мчала слідом за нею.
Річард витягнув статую з виїмки в постаменті і поклав у свій мішок.