Шрифт:
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
ВСЕ -- ЯК НАСПРАВДI
Пригодницька казка
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
1
День народження -- це завжди гарно. А коли тобi до того ж минає десять рокiв -- то й зовсiм пречудово. I що б там не було, а ти цiлий день ходиш якийсь пiднесений i радiсний, до всiх осмiхаєшся, щось насвистуєш i наспiвуєш уголос чи подумки, i все навкруги здається тобi теж пiднесеним i радiсним.
Саме в такому доброму гуморi i перебував сьогоднi, в недiлю 18 травня, iменинник i третьокласник Сергiй Кудлик.
Вже зранку почались приємнi несподiванки.
Тiльки-но Сергiй розплющив очi, як побачив коло лiжка, на стiльцi, чималий пакунок у цупкому синьому паперi, облiплений барвистими iноземними марками. Вiн хутко схопив його, прочитав свою адресу та iм'я i вiдразу впiзнав почерк: посилка була вiд батькiв, з далекої Куби!..
Ще в сiчнi тата послали працювати на два роки на Кубу, i мама поїхала з ним. А Сергiй, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києвi з бабусею. Та ось-ось рiк закiнчиться, й коли в Сергiя в табелi не буде жодної трiйки, батьки заберуть його до себе! Так пообiцяв йому тато, а коли вiн щось обiцяє, будьте певнi: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергiй дотримає свого: закiнчить третiй клас на самi четвiрки та п'ятiрки...
У Сергiя з усiх предметiв було нiби нормально, якби не одна прикрiсть -- фiзкультура! Нi-нi, Сергiй був таки досить вправним спортсменом: i бiгав швидко, i стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат мiг вилiзти аж тричi пiдряд, а от плавати... Сергiй, як це не дивно для хлопця його вiку, досi не вмiв плавати, i вчитель фiзкультури сказав, що бiльше трiйки йому нiзащо не поставить. А коли так -- прощавай, мрiя про далеку сонячну Кубу!
Ви дивуєтесь, напевне, чому ж i справдi Сергiй досi не навчився плавати? Рiч у тiм, що вiн панiчно боявся води, i загнати його глибше, нiж по колiна, не мiг нi тато, нi вчитель фiзкультури, нi навiть кпини його однокласникiв.
Колись давно, коли Сергiю було тiльки шiсть рокiв, вони з мамою вiдпочивали в селi на Днiпрi. Сергiй грався собi при водi на пiсочку, випiкав з нього коржi та будував фортецi. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку вiн пiдняв, змила Сергiя у воду -- й вiн почав тонути.
Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але вiдтодi затягти Сергiя у воду було неможливо.
Щоправда, вiн дав собi найчеснiше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергiй, щиро кажучи, поки що не знав i -- вкотре вже!
– - знов i знов на уроках фiзкультури, якi раз на мiсяць проходили в басейнi, сидiв над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрiстю, як там демонструють рiзнi стилi його однокласники, i мовчки вислуховував їхнє глузування.
Особливо дошкуляла йому Вiтка Птурська.
– - Гей, ти, сухопутний пацюк!
– - кричала вона Сергiю, долаючи другу двадцятип'ятиметрiвку.
– - I куди тобi на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стiльки води, як вiдразу дуба врiжеш.
Саме пiсля цього найдошкульнiшого Вiтчиного жарту Сергiй i поклявся собi: будь-що навчитися плавати i не гiрше за цю капосну Вiтку.
З отакими не дуже втiшними думками Сергiй заходився розпаковувати посилку вiд батькiв. Спершу вiн обережно вiдклеїв марки -- вiддасть їх Олеговi. Потiм розгорнув папiр i вiдкрив картонну коробку. Тiльки-но вiн зазирнув у неї, як його настрiй вiдразу покращав. Ще б пак! У коробцi лежали два величезних кокосових горiхи, про якi вiн так давно мрiяв.
Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всi подарунки на свiтi!
Сергiй довго розглядав горiхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всерединi кокосове молоко? I зважував на руцi: а скiльки потягне? Нарештi вiн досхочу намилувався подарунком i зазирнув на дно коробки. Там вiн помiтив кольорове фото: на могутнiх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглi тато й мама i привiтно йому посмiхалися.
На зворотi Сергiй прочитав:
"Любий наш синку!
Вiтаємо тебе з десятирiччям i зичимо здоров'я, щастя, успiхiв у навчаннi.
Чекаємо тебе швидше до нас i мрiємо про сiмейне купання в океанi!
Цiлуємо. Мама, тато".
"Ну от, i вони натякають на плавання!" -- подумав Сергiй, але вирiшив бiльше не псувати собi святкового настрою i почав хутко одягатись.
– - Уже встав, сонько?
– - зазирнула до кiмнати Сергiєва бабуся.
– Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через пiвгодини буде пирiг iз яблуками.
Цей пирiг -- улюблена страва Сергiя. Тож довго чекати себе вiн не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвiр, навiть не замикаючи за собою дверi. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсi, а магазин -- у їхньому ж будинку!
Десь хвилин за три Сергiй уже повернувся назад i виклав на стiл перед бабусею пачку вершкового масла.
– - Тепер марш iз кухнi, не заважай!
– - скомандувала бабуся, качаючи тiсто, яке поставила ще звечора.
– - Буде готовий -- гукну.
Сергiй чудово знав: коли бабуся порається з пирогом -- краще їй не потрапляти пiд руку. Вiн покiрно пiшов у свою кiмнату, сiв за письмовий стiл i заглибився в книжку.
Щойно вiн дочитав сьому сторiнку, як iз кухнi потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергiй аж засовався в крiслi, i в носi йому залоскотало.
– - А-аа-пчхи!
– - пролунало раптом у кiмнатi.
– - Апчхи-и!
Вiд несподiванки Сергiй пiдскочив i злякано витрiщився на своє лiжко.
Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете -- нi? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собi хлопець -- i все! От i помилилися! Так-то воно так, але ж рiч у тiм, що чхнув якраз не Сергiй i навiть не бабуся. Чхнув хтось зовсiм-зовсiм iнший!
2
– - Ач, як пирiжечка закортiло!
– - почувся iз кухнi бабусин смiх.
– - Аж розiчхався! Ну, нiчого, потерпи ще хвилинки три.
Сергiй хотiв щось сказати, пояснити, що чхав зовсiм не вiн, але язик наче прилип до пiднебiння i навiть не ворухнувся. А отой, хто чхав, iще трiшки пововтузився пiд Сергiєвим лiжком i затих.
"А може, менi почулося?
– - подумав Сергiй, i вiд цiєї думки йому трохи полегшало.
– - Таки справдi, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозумiло -- нiкого! Ану, погляну!"