Все - як насправдi (на украинском языке)
Шрифт:
– - Хто?
– - не зрозумiв Олег.
– - Мої мемуари! Я поклав їх отут, -- Дiма ляснув по крiслу, -- а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!
– - Не бiдкайтесь так, -- спробувала заспокоїти його бабуся.
– Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi?
I всi заходились нишпорити по кутках i закутках.
Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком злизала.
– - Здається, я здогадуюсь, де вони!
– - раптом ляснув себе по лобi Дiма.
– - їх поцупило оте руде дiвчисько!
– - Точно!
– - пiдтримав Дiму Олег.
– - Вона така...
– -
– - Куди?!
– - вихопилося в Сергiя.
– - У країну Навпакинiю, от куди!
– - повторив Дiма сердито й пояснив: -- Є така країна, де все-все навпаки. А ми, Дiми, засилаємо туди найвреднючих дiтей. Я не так давно кiлькох послав, тому потрiбнi чарiвнi слова ще добре пам'ятаю.
Бабуся, Олег та Сергiй з недовiрою дивилися на Дiму.
– - Не вiрите?
– - ображено кинув той.
– - I не треба...
I раптом Дiма почав зникати.
Вiн прозорiшав просто на очах -- нiби танув у повiтрi.
– - Ой, -- перелякався Сергiй, -- що з вами?!
– - Нiчого, -- буркнув Дiма.
– - Просто для тих, хто менi не вiрить, я зникаю -- назавжди!
– - Ми вiримо вам!
– - вигукнули всi хором.
– - Вiримо! Тiльки не зникайте, будь ласка!
– - Тодi iнша рiч, -- посмiхнувся задоволене Дiма i вiдразу ж набув попереднього вигляду.
– - А тепер приступимо!
Дiма приставив до рота долонi, наче рупор, i вигукнув у стелю:
Гей, країно, краща в свiтi,
Забирай-но Птурську Вiту!
Кара-мара-бара-блюмс!
Та iще -- маленький плюмс!..
– - Все, вона -- там!
– - упевнено сказав Дiма.
– - Тепер i вiдпочити можна.
– - I вiн полегшено плюхнувся у крiсло.
– - Ой, що це?!
– - у ту ж мить вигукнув дiдок i... витяг зi щiлини мiж спинкою та сидiнням крiсла загальний зошит у пошарпанiй жовтiй обкладинцi.
– - Мемуари!
– - здивувався Сергiй.
– - Вони, рiднесенькi!
– - зрадiв Дiма й притиснув зошит до серця.
– - Що ж, давайте тодi почитаю, я ж обiцяв.
– - А як же Птурська?
– - перебив його раптом Сергiй.
– - Виходить, ви її даремно в Навпакинiю вирядили?
– - Нiчого не даремно, -- буркнув Дiма.
– - Вона й так заслужила.
– - Але ж батьки збожеволiють!
– - сплеснула руками бабуся.
– - Треба її негайно повернути!
– - Нiчого з батьками не станеться!
– - пхикнув Дiма.
– - Я зробив так, нiби вона до своєї бабусi ночувати поїхала. Хай трохи побiдкається, а завтра вранцi поверну її. Ну, слухайте!
– - Дiма розкрив зошита, прокашлявся й урочисто почав: -- Роздiл перший. Я i закон всесвiтнього тяжiння. Одного серпневого дня я прогулювався яблуневим садом в Англiї. Сонечко припiкало добряче, й менi закортiло пити. Води поблизу не було, тож я здерся на першу-лiпшу яблуню й заходився смакувати соковитими, рум'яними яблуками. Раптом пiд моє дерево прийшов якийсь чоловiк i вмостився пiд ним. Я його вiдразу впiзнав: це був вiдомий фiзик, астроном i математик Iсаак Ньютон. Вiн сидiв i паличкою писав щось на землi. Потiм зламав її, пожбурив у траву, а все написане витер ногою. У цю мить менi страшенно залоскотало в носi, я не втримався й так голосно чхнув, що з дерева,
На цьому Дiма закiнчив i гордо глянув на всiх: ну як, мовляв, сподобалось?!
– - Неймовiрно!
– - вигукнула захоплено бабуся.
– - Тепер я знатиму, хто допомiг Ньютоновi. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англiї?
Дiма чомусь трохи почервонiв i неохоче буркнув:
– - Наукове вiдрядження.
Нiхто не наважився розпитувати його, що ж то було за "наукове вiдрядження", бо вiн, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би...
Тому Сергiй i собi вигукнув:
– - Неймовiрно!
Дiма гордо всмiхнувся й мовив:
– - Ну, коли вам подобається, то завтра я ще роздiл прочитаю: про мене та про Робiнзона Крузо!
– - Про кого?!
– - аж пiдскочив Олег.
– - Про Робiнзона Крузо!
– - кинув Дiма.
– - Невже не зрозумiло?..
Всi знову ледь не розреготалися, але стримались. I тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:
– - Та вже десята година! Ану, швиденько спати!
Олег з усiма попрощався й пообiцяв, що завтра о п'ятiй заскочить.
Коли вiн пiшов, бабуся, як обiцяла, натерла цибулi, вичавила з неї сiк i закапала Дiмi в носа. Вiн увесь час совався, голосно смiявся й вигукував:
– - Ой, не можу! Ой, лоскотно!
На цьому недiльний день 18 травня закiнчився, i всi полягали спати.
7
Кажуть, понедiлок -- день важкий. Це вповнi вiдчув на собi Сергiй Кудлик.
Рiвно о п'ятiй ранку голосно задзвенiв у його кiмнатi будильник, i майже водночас iз ким у дверi подзвонив Олег.
Сергiй, ще сонний, сiв на лiжку й почав терти очi, якi так не хотiли розтулятися.
– - Давай, давай!
– - почув вiн раптом i побачив Дiму, який у довжелезних трусах з квiточками пiдскакував на одному мiсцi, закинувши бороду за плече.
– - Зарядочку -- раз-раз!
– - i де той сон!
Сергiй нарештi переборов себе, зiскочив з лiжка, покрутив перед собою руками, кiлька разiв присiв -- i помчав вiдчиняти Олеговi.
Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснiдали, бабуся, яка вже була в курсi справи, сказала:
– - Ви ж дивiться, не довго, щоб у школу не спiзнилися!
– - Не спiзнимось!
– - вiдказав Сергiй, i вони утрьох вискочили за дверi.
– - Ану, хто перший!
– - гукнув Олег i зiрвався з мiсця.
За ним помчав Сергiй, а позаду всiх залопотiв, голосно посапуючи, Дiма.
Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозi до лiска бiгли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не вiдстаючи анiтрохи, котився, мов колобок, малесенький дiдуганчик, дзвiнко ляскаючи по стежцi величезними кедами!
Ранок тiльки-но займався. Сонячнi променi ледь торкали верхiвки дерев, на травi ще поблискувала нiчна роса, але птахи вже зняли дзвiнкоголосий щебет.