Все - як насправдi (на украинском языке)
Шрифт:
Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:
– - Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
– - Шоколад!
– - кивнув головою постовий.
– - I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую!
– - I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.
"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!" -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:
– - Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!
I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:
– - Де... я?..
– - В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї!
– - вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.
Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...
Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.
А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.
Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. "Як у нас, -- подумала Вiтка, -- в години пiк!" Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна -- i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!
"Ну й країнка!" -- весело подумала Птурська й пiшла далi...
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.
На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!
"Зараз тобi, голубчику, буде!" -- зловтiшне подумала Вiтка.
Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко -- може, вчитель фiзкультури -- й весело гукнув:
– - Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!
Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.
Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.
– - Е-ее!
– - показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.
– - Ви чого?
– - злякалася вона не на жарт.
– - Не чого, а хто!
– - знову показав язика дядечко.
– - Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?
– - А що я?
– - вiдказала вкрай здивована Вiтка.
– - "Що, що"!
– - передражнив директор.
– - Чого ходиш тихенько?
– - Так уроки ж...
– - Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!
– - Щось я вас не розумiю!..
– - А, -- здогадався нарештi директор.
– - Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.
Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.
– - Оце мiй кабiнет!
– - гордо проказав Полiкарп Полiкарпович.
– Прошу сiдати!
– - Куди?!
– - озирнулася кругом Вiтка.
– - Зрозумiло, сюди, -- плюхнувся директор просто на пiдлогу.
Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.
– - Ти як потрапила до нас?
– - поцiкавився директор.
– - Навiть не знаю, -- зiтхнула Вiтка.
– - Заплющила-розплюшила очi -- i вже тут!
– - Ага, -- кивнув директор, -- значить, тебе Дiма прислав.
– - Який Дiма?
– - Байдуже, -- махнув рукою Полiкарп Полiкарпович i почав розповiдати Птурськiй про навпакинськi школи.
Виявляється, i в школах тут усе було навпаки.
Вчилися учнi лише раз на тиждень, як сьогоднi, а всi iншi шiсть днiв тижня були вихiднi. Урок тривав десять хвилин, зате перерва -сорок п'ять!
Якщо учня викликали на уроцi й вiн анiчогiсiнько не знав, йому ставили п'ятiрку. А коли раптом хоч щось вiдповiдав, то вiдразу схоплював двiйку, й до школи викликали його батькiв: хай слiдкують дома, щоб нiчого не вчив!..
На уроках учнi кричали, штовхалися, плювались i взагалi робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, i Полiкарп Полiкарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!
Спали та харчувалися учнi тут же, у школi.
Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. I тiльки-но директор закiнчив розповiдати, як вона схопилася з пiдлоги й вигукнула:
– - Я хочу зостатись у вас!
– - Ти певна в цьому?
– - пильно глянув на неї директор.
– - Абсолютно!
– - Що ж, лишайся. Пiдеш у третiй "Б".
Вiтка крутнулася, мов дзи?а, i стрiмголов кинулась шукати свiй новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкiш. Поживу тут, погуляю досхочу!"
Нарештi вона знайшла 3-Б i смiливо штовхнула дверi.