Все - як насправдi (на украинском языке)
Шрифт:
9
Лейтенант Пчiлка сидiв у своєму службовому кабiнетi за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матерiали останньої справи про крадiжку бузкового куща зi скверика на розi вулиць Толстого й Горького. Ось вiн дочитав останню, сiмсот двадцять третю сторiнку вiсiмнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув -- чи то вiд приємної згадки про те, як вiн лише за якихось чотири мiсяцi розплутав цю, на думку начальства, безнадiйну справу, чи то вiд куряви, яка вилетiла густою хмаркою з-помiж сторiнок фолiанта.
У ту ж саму мить дверi кабiнету розчинилися, й на порозi виструнчився сержант Сухоручко:
– - Дозвольте доповiсти, товаришу лейтенант!
– - Доповiдайте!-- кинув трохи невдоволено слiдчий, бо його вiдiрвали вiд приємних спогадiв.
– - До вас в особистiй справi громадяни Кудлик i Пчiлка!
– - Просiть!
– - кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.
– - Заходьте!
– - гукнув у дверi сержант Сухоручко i пропустив до кабiнету обох друзiв.
– - Що сталося?
– - вiдразу перейшов до справи слiдчий пiсля того, як мiцно потис руки Сергiєвi та своєму синовi.
– - Розумiєте!..
– - в один голос почали друзi.
– - Не розумiю!
– - перебив їх лейтенант Пчiлка.
– - Коли будете говорити удвох -- не розумiю. Давайте хтось один. Ось ти, примiром, -тицьнув пальцем в Олега, -- ти вмiєш говорити коротко й по сутi, а в мене кожна хвилина на рахунку.
Сергiй зовсiм не образився на слiдчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справдi вмiє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергiй розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.
Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закiнчив свою розповiдь про Вiтку, Дiму та Навпакинiю.
Лейтенант Пчiлка уважно вислухав сина i тiльки похитав головою:
– - Ох, i любите ж ви, хлопцi, казками голови забивати!
– - Це не казки, -- заперечив Сергiй.
– - Ну, добре, добре, я подумаю, -- заспокоїв його лейтенант i хотiв щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустiть!" -- "Не пущу!" -- i раптом дверi з гуркотом розчинилися, й на килим, що вiв до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко i -- хто б ви думали?
– - батько Вiтки!
– - Це що таке?!
– - громовим голосом запитав лейтенант.
Сержант Сухоручко хутко пiдскочив, обсмикнув форму i злякано вiдказав:
– - Ось... громадянин... Я кажу: "Не можна, зайнятi", а вiн: "Все одно пройду!"
– - Ви що, порядку не знаєте?
– - грiзно глянув лейтенант Пчiлка на Птурського, який теж уже встав i поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упiзнав батька Олегової однокласницi.
– - Я все знаю!
– - злякано пробубонiв Птурський.
– - Але в мене трагедiя! Рятуйте!..
– - I вiн важко впав на стiлець, який своєчасно встиг пiдставити сержант Сухоручко.
– - Бережiть нерви!
– - холодно кинув йому лейтенант.
– - I спокiйно розкажiть, що сталося.
– - Моя дочка зникла!
– - ледь вичавив iз себе Птурський i раптом знепритомнiв.
Сергiй та Олег знiтилися на своїх стiльцях, а лейтенант Пчiлка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успiшного вступу на юридичний факультет, i простяг її Птурському:
– - Ось, випийте й розповiдайте нарештi!
Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:
– - Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi -- матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв!
– - I Птурський схопився за серце.
– - Спокiйно!
– - зупинив його лейтенант.
– - Не варто хвилюватися. Це для нас -- дрiбниця!
– - Для вас, може, й дрiбниця, -- аж пiдскочив Птурський, -- а для мене -- _дочка_!
– - Ви мене не зрозумiли, -- зауважив слiдчий.
– - Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.
– - То ви її знайдiть, благаю вас!
– - знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.
– - Додому!
– - наказав вiн Птурському.
– - Чекайте!
"Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю?
– - подумав слiдчий, повертаючись до свого столу.
– - Доведеться перевiрити!"
Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув:
– - Мою машину!
Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:
– - Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!
– - А ви у казки вiрите?
– - обережно спитав його Сергiй.
– - Зрозумiло, нi!
– - усмiхнувся слiдчий.
– - Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.
– - Так ви ж тодi не побачите Дiму!
– - Побачу!
– - впевнено вiдказав лейтенант.
– - У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.
I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.
Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.
I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!