Все - як насправдi (на украинском языке)
Шрифт:
– - То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, -- а самi й забули, як її повернути?
– - Старiсть...
– - тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму.
– - Склероз...
– - Не годиться так, громадянине Дiмо!
– - похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: -- А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки...
– - I
Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:
– - Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!
– - Кажiть!
– - коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.
– - Зараз, щоб точно...
– - наморщив лоба Дiма.
– - Ага! Ось: переїхати мiсточок -- та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка -- по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!
Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.
– - Все ясно!
– - сказав вiн, коли Дiма скiнчив.
– - "Мiсточок на той бережечок" -- це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" -- це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє -- "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже -- в дорогу!
Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:
– - А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
– - В цьому щось є!
– - погодився лейтенант Пчiлка.
– - Ходiмте!
I вони вчотирьох -- слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй -- вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
– - Геть з дороги!
– - владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.
Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:
– - Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
– - Непогана думка, -- погодився слiдчий, -- нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...
10
Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б -- й остовпiла на порозi!
В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:
– - Нове-е-енька-а!
I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.
– - Новенька?
– - спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.
– - Еге ж, -- кивнула Вiтка.
– - Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, --
А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.
Її сусiдом виявився товстий здоровань. Вiн щось жував i водночас гамселив чималим кулаком по лавi, не звертаючи на Птурську нiякої уваги. Це трохи образило її, i вона лiктем стусонула пузаня.
– - Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вiтку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зi свого портфеля пiвметрову лiнiйку, розмахнувся -- i з усiєї сили ляснув Птурську по лобi.
– - Вова Бабинець, -- сказав вiн ошелешенiй Вiтцi, яка обома руками трималася за лоба й вiдчувала, як у неї пiд пальцями росте величезна ?уля.
Звiдки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замiсть того, щоб потиснути руку, в Навпакинiї правила хорошої поведiнки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звiсно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
– - Рятуйте! Вбивають!
Але нiхто, навiть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках i треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготiти... Поверещавши даремно ще трохи, Вiтка замовкла.
– - Ага!
– - тої ж митi пiдскочила до неї вчителька.
– - Хулiганиш? Марш до директора!
Цього тiльки й треба було Вiтцi! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетiла за дверi й помчала в директорський кабiнет.
– - Мене вигнали з класу!
– - гордо й радiсно повiдомила Птурська Полiкарповi Полiкарповичу.
– - Давайте морозиво!
Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повiв її в сусiдню кiмнату. Там вiн вiдчинив холодильник i поставив перед дiвчинкою лiтрову банку з морозивом:
– - Їж!
– - А ложка?
– - спитала Вiтка.
– - Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
– - А де їх можна помити?
– - не дуже здивувалася Вiтка, бо вдома не раз їла сама руками.
– - Ану, покажи?
– - директор глянув на її бруднющi руки, -- пiд партою пiдлогу не мили, мабуть, рiк, -- i зареготав: -- Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти!
– - I вiн показав Птурськiй на табличку, що висiла над холодильником.
Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими лiтерами написано:
НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖI!
– - Зрозумiла?
– - спитав директор в ошелешеної Вiтки.
– - Зрозумiла...
– - Тодi -- їж!
– - Не хочу!-- аж здригнулася вiд огиди Вiтка.