Я не я!
Шрифт:
– Підійди до мене, добра людина! – звернулася вона до старого. – Допоможіть мені довести її до дверей замку, якщо можете! Вони не посміють вас зачепити! Я не допущу цього! Ні, не ви! – голосно заборонила Джессіка, побачивши, що мучителі самі спробували допомогти їй.
Коли старець підхопив з іншого боку Норміну, і в такому положенні пройшов з дівчатами більшу частину шляху до хазяйської величної будови, то почув тихий голос «своєї» господині:
– Вам слід сховатися на якийсь час, доброчинець! Чи є вам де сховатися? – співчутливо поцікавилася Джессіка.
– Я знав, що не раз у пригоді стану господарям замку! Мені прикро, що глава клану і його син Арчибальд загинули! – голос старця тремтів від хвилювання. – Але я засуджую втечу леді Равенни, хочу, щоб ви це знали! Потрібно було показати цим МакКоулам, хто тут господар! Прийняти виклик, а не ганебно тікати! Тепер вам, великодушне дитя, доведеться відстоювати честь Гордонів! Чи вистачить у вас сил зберегти цю стародавню фортецю, прогодувати працьовитих і вірних клану людей, які так гаряче люблять цю землю?!
Джесіці стало шкода старожила замку. Як повинно бути важко, переживати простим людям такі тяжкі дні їх клану! Скільки мук випадає на їх голову! Війни! Голод! Жорстокість нових господарів! Безправність і вічний страх за свої скромні життя! Як його заспокоїти? Адже дідку на вигляд було близько сотні років, ніяк не менше! Чи багато йому ще відведено?!
– Якби ви знали, хто я! Ви б не поставили мені це питання … – раптом сказала свої думки вголос відсутня Джессіка Паркенс.
– Я знаю, хто ви, хоробра дівиця! Волхви цього краю багато століть тому передбачали вашу появу: «І зійде з глибин невідомих ще століть діва-рятівниця на землі Гордонів і МакКоулів з ім'ям чужинки з чужечасся 9 ! І об'єднає два ворогуючі клани! Подарує нове щасливе життя, силу, надію і віру в ще кращий світ!»
9
Чужечасся – ось такий неологізм у мене народився ))))
Слова старця шокували Джессіку. Що він говорить?! Чи не галюцинація його слова?!
– Чи не почулося мені, поважний? Ти тільки-но говорив про пророцтва волхвів, про іноземку з чужечасся?! – засумнівалася Паркенс.
Старий гордовито кивнув головою в знак підтвердження істинності своїх слів.
– Не турбуйтеся, леді «Равенна»! Мені є, де сховатися. Я подам вам про себе звістку, тому що, впевнений: ще в пригоді стану, – старий, не дивлячись на свій вік, чемно вклонився мало не до самої землі молодої леді. І не чекаючи відповіді, ніби навмисне, залишив Джесс в заціпенінні від почутого, скоро і швидко шкутильгаючи до брами фортеці, промоклий від зливи і умиротворений від бесіди з дівою-рятівницею, надісланої усім їм на радість небесами.
Розділ 10. Дикий верес
Численний загін вершників-воїнів квапливо минув ще одне шотландське місто – Данфермлін. Їхній ватажок майже всю дорогу від Абердіна мовчав. Супутники з самого початку шляху і ті, що приєднувалися (як було домовлено заздалегідь) по дорозі, боялися його більше турбувати: їх перші спроби добродушно пожартувати над головнокомандувачем з приводу його одруження і шлюбної ночі, він незвичним чином не підтримав.
Дункан МакКоул, а це, зрозуміло, прямував він, вперше не радий був очікуваної попереду бойової вилазки, нехай і поруч в строю з найяснішим сюзереном. Найбільше його хвилювало те, що причину він навіть сам собі не міг пояснити. Король Вільгельм I був високошановним їм, не тільки тому, що вірнопідданим почуттям до монарху його, титулованого васала, привчили з ранніх років, а й тому, що нинішній вінценосець викликав у нього довіру своїм справедливим правлінням, армійської виправкою і нестримної любов'ю до Шотландії. Дункан не міг дозволити собі підвести або ослухатися сюзерена, навіть, якщо це не подобалося його внутрішнім переконанням і бажанням (як у випадку з нав'язаної монаршої волею власного одруження).
Весь пройдений шлях верхи в свідомості Дункана настирливо повторювалися картини останніх пережитих днів в замку Данноттар. Перед очима МакКоула постійно спливало обличчя новоявленої дружини. Воно виникало на тлі змінних чудових пейзажів то з норовливим виразом, то з чарівною посмішкою, крадькома спійманої його випадковим поглядом. Але все більше у видіннях лицаря господиня замку, а тепер його дружина, нагадувала йому перелякану і стривожену дику лань. «Ви залишитеся для мене загадкою, леді!»
Дункан Маккоул поспішав, але поспішав не в Джедборо, хоча його з нетерпінням вже чекали там, а в свої володіння поблизу Единбурга, замок Крейгміллар. Надмірним поспіхом він хотів виграти кілька годин, щоб заглянути до решти в ньому членів сім'ї МакКоулів і особисто розпорядитися прийняти свою дружину вже в недалекому майбутньому в стінах родової фортеці в його вимушеній, швидше за все, тривалій відсутності.
Така ідея йому прийшла раптово з першим гуркотом грому в дощовий ранній ранок його нового тепер подружнього життя. А переконала остаточно в своєму спонтанному вирішенні раптова новина Річарда про заплановану і таємно зірвану братом втечу леді Равенни. Доставити її в Крейгміллар він доручив другові, Мораю Локслі, як тільки той виправить своє підірване бойової раною здоров'я. За новим володінням – Данноттар, він просив доглянути брата Річарда.
Всього пару годин – і він побачить Крейгміллар …
Дункан любив свої землі. Може тому, що це були не тільки звичні його країні гірські масиви, а здебільшого вражаючої краси лісисті угіддя, з невеликими озерами, болотами і декількома водоспадами. Поблизу від одного з озер на значного розміру пагорбі розташувався дорогий його серцю, величний і неприступний замок – Крейгміллар.
Чому ж зараз йому надзвичайно обтяжливо ступити за ворота родового замку? Невже виною всьому буде неминуча зустріч з Маргарет МакКоул?
Але ж вона знала, що за вимушеним його одруженням з спадкоємицею Гордонів підуть зміни!
Він ясно згадав, як близько трьох років тому ще юна Маргарет, яка неодноразово вже зіштовхувалася з тяготами нещадно долі, застала його одного біля підніжжя водоспаду, що стрімко ніс свої пінисті потоки. Він занурював у чисту прозору воду. Йому хотілося змити з себе тягар втрати. В той згасаючий скорботний день Дункан МакКоул був добре розігрітий шотландським віскі, випитим з нагоди недавньої смерті батька, Фергуса.
Він не встиг з ним попрощатися, так як в черговий раз був удостоєний честі охороняти південно-східні кордони Шотландії. На його плечі раптом ліг тягар відповідальності за численний клан МакКоулів. До їх числа належала і Маргарет, молода вдова, що тільки-но втратила чоловіка – главу клана МакКоулів, його батька …
Вона таки домоглася свого – стала його коханкою! В той же злощасний день! Чому він тільки не встояв тоді?! Невже всьому виною був шотландський віскі? Скільки б Дункан не випивав до тих пір, він завжди себе контролював! Або ж це була свого роду жалість до неї?