Зірка для тебе
Шрифт:
Ілюзія відчинених дверей…
Металобрухт бажань — межа свавілля.
Іди собі тихенько до людей.
У них спитай, чи вільно, чи не вільно?
Куди потягнеш змучених коней?
Якої пошукаєш переправи?
Ілюзія
відчинених
дверей!!!
О, небо!
Мабуть, ти лиш знаєш правду!
Спалах. Мить прозріння чи прокидання. Світло, багато-багато світла. А тоді мить згасання, повного, і… Затемнення.
Сергій відкриває очі в кімнаті, залитій сонцем. Усе навколо просто горить у його променях. І наче з неба знайомий рідний голос:
Нема під сонцем чорних кольорів. І сірих кольорів нема в природі. КолисьГолос та біла стеля замість неба. Отже, він лежить у кімнаті. Поруч, майже над вухом, зліва, щось кволо попискує— «пі-пі-пі», вплітаючись набридливою мухою в плин поетичних слів:
Говорять, що дерева взимку голі, пусті і чорні — наганяють сум. Неправда! Не кажіть такого, годі! Їх одяг — повний кольорових дум: руді, зеленкуваті, золотаві, бордо, рубін, пастельно-ніжний беж! Вдягнуть у крони хмари кучеряві — або ж запнуться небом, що без меж.А завтра понеділок, і йому на роботу. Але як він туди піде? Господи, яка там робота? Він зараз десь? Де? Можливо, на тому світі. Вона нарешті забрала його до себе? Куди?
Ви придивіться, прошу, придивіться! Дозвольте відпочинок для очей. Блакить — в півсвіту, світ увесь — барвистий! Бувають чорними лиш душі у людей!Замовкла. Тиша. Голос пропав. Цього вірша в Зоряниних зошитах він не бачив. Новий, напевне. Як новий? Чи душі можуть писати вірші та читати їх реально? Боже вільний. Він таки божевільний. А може, це й на ліпше. Отак майже реально збожеволіти.
Отже, він у божевільні.
Вдихає на повні груди. У кімнаті пахне медикаментами та трохи конваліями. О, він має обов’язково все тут оглянути. Бо все мусить мати логічне пояснення. А його стан теперішній також можна пояснити, тобто це слід зробити. Внутрішній голос у голові натякає на те, що ті його маніпуляції з дверима та ключем ну вже зовсім ніяк не пояснювалися. Яка там логіка?! Суцільне божевілля. Як і запах конвалій.
Ах, так, запах конвалій. Учепився в щось наче трохи реальне. На горі Кішка тільки почали квітнути черешні та вишні, а тут уже зацвіла конвалія. Де тут? Стоп! Думаємо логічно. Сергій робить спробу сісти, та чомусь не може. Тіло зовсім не хоче слухатися. Якщо божевілля забирає в людини здатність управляти тілом, тоді це доволі паскудна штука. Намагається повернути голову вліво, звідки доноситься мляве пікання. О, скільки то йому коштує зусиль. Шия мов із бетонну, майже не слухає. Тисячі голочок упиваються водночас у шкіру. Холера, навіть вилаятися чи то бодай крикнути несила. Бо язик так само кам’яний, як і шия. Закрив очі, перевів подих. Ху, втомився, аж піт на чолі виступив. Наче на Говерлу ліз. Посміхнувся своєму жарту чи нежарту. Уже сам не знав. Ні, не так. Типу посміхнувся. Губи також майже не слухалися, вже, напевне, склалися в прикру гримасу. Фігня якась. Кілька миттєвостей тому був здоровісінький. А може, то сон, і він за мить прокинеться у своєму ліжку в Кримських горах. Він знає, що бувають такі сни, коли хочеш бігти, та не можеш, ноги наче свинцем налиті. Схоже зараз відбувається з його тілом. Стоп, але чи уві сні може так боліти? Може, але відразу людина прокидається. Що ж, виходить, не надто йому зараз боляче. Щось тре’ таке утнути, щоб до смерті боліло.
Ідіот — знову вилаявся. Зітхнув. О, це вже добре. Зітхати він не розучився. Спробував закрити-відкрити очі, ті слухалися. Гарний знак. Отже, не все так зле у нашому князівстві. Так, поруч стоїть якась медична апаратура, то вона попікує. А ще вона мигає лампочками, показуючи на екраниках якісь цифри. Екран за розміром як монітор ноутбука. Не зосереджувався на числах. Ще тільки математичних ребусів йому не вистачає зараз! Від апаратури тягнулися змійками дротики різної товщини та кольору. І, схоже, вони всі були причеплені до його тіла. От чому він не може ним поворушити. За медичним прибамбасом — стіл, ущент заставлений баночками та мікстурами. Більше нічого цікавого. Отже, тут хтось хворий, і місце дуже нагадує лікарню. Стоп. Чому хтось? То його тіло хворе? Його! Чому? Коли? Ще більше зусиль коштувало повернути важку, наче чужу, голову вправо. Так, логічно він наче мислить. Майже мислить, бо що значить те, що він чує голос Зоряни? Галюцинації!
Напевно, він зайшов через двері комори і потрапив… Нікуди ти не потрапив. Придурок. А біле світло? Біле світло — то увімкнена лампочка. Стоп, але воно занадто яскраве. Ага, перепади напруги в мережі. Але він лампочку не вмикав. Ну і що? Може, пані Рая вранці приходила, коли ти, телепню, ще спав, і забула вимкнути. Логічне пояснення? Логічне! А потім що трапилося? Ти, уважний наш, перечепився через поріг і гримнувся головою. Звідти і галюцинації, тобто неіснуючі голоси. Заспокоював себе твердою логікою. Наче помагало. Отже, він не божевільний, а просто хворий. Хто знає, скільки він пролежав у коморі непритомним? Можливо, кілька годин, а може, й добу! У понеділок його точно б шукали. Ще такого не було, щоб Сергій Безхатченко без попереджень та поважних причин не вийшов на роботу. Отже, якась добра душа його знайшла, й ось він тепер у лікарні. Живий. А те, що чує якісь там звуки та голоси в голові, — фігня. Минеться. Бо вдарився ж головою. Точно, головою. От у ній усе й перемішалося. Зараз до палати прийде лікар та все йому пояснить, а він тим часом спробує тут добре роздивитися.
Очима втупився в двері. І двері, і стіни зафарбовані в персиковий колір. Докладаючи певних зусиль, голову повертаємо вправо. Там велике просторе вікно, на півстіни. Біля нього стоїть жінка. І не просто жінка. Жива-живісінька, з плоті та крові. Найрідніша в світі жінка. Перехопило подих, крик застряг у горлі, щойно вибудувана логічна схема розлетілася, мов картковий будиночок.
— Зір-ко, — йому здавалося, що він кричить, та ті слова прозвучали майже нечутно, по складах. Але тільки не для тої, кому вони були адресовані.
Вона мала зараз зникнути, щезнути, розтанути, наче марево, але…
Жінка повернула голову. У руках зошит із віршами, її зошит, отой зі смішною мультяшною лисичкою на обкладинці, що він ніжно береже в картонній коробці. За спиною дівчини сонячне проміння, і вона у ньому схожа на ангела з крильми з сяйва. Але то… справжня Зоряна, не та зі снів, не марево, що прилітало зіркою з неба у сни і поверталося назад, коли наставав момент пробудження.
Вона мить стоїть незворушно, тоді випустивши з рук зошит, кидається до нього. Рідні, ніжні руки-крила огортають, тепла волога щока торкається до його трохи колючої щоки:
— Сергійку, Лічозорику мій коханий! Отямився. Слава Богу! Я знала, я вірила.
О, так! Сергій довго після свого чарівного пробудження приходив до тями. Те, що Віталій Станіславович, його лікар, називав реабілітаційним періодом, розтягнулося на довгих три місяці, хоча… Фахівці казали, що пацієнт поправляється надто швидко. Лікарі чи не зі всієї країни приїжджали подивитися на чоловіка, який після річного перебування в комі раптом прийшов до тями. Але не це було дивовижею, унікальним вважалося інше. Сергій все пам’ятав, тобто майже все. Про життя на горі Кішка поки нікому не розповідав. У голові крутилася нав’язлива платівка, киги-киги: «Ти — не божевільний. Ти просто рівно рік спав у комі і бачив сни, майже реальні сни». Може, то вони і врятували його від «стану овоча», яким називають животіння тих, хто пережив кому. Аварію Сергій не пригадував. Минав час, і поволі шматки з пазлів-розповідей дружини, бабуні Ніни, Арсена, Лєрки та Віталія Станіславовича почали складатися в картину.
Конференція в Лейпцигу пройшла чудово. Та замість двох тижнів Сергій заледве витримав один. Так, завів нові знайомства, отримав багато корисної інформації, відкрив нові перспективи, дізнався про гранти на дослідження. Той другий тиждень якраз і був потрібний для пошуку ділових партнерів. На щастя, ті знайшлися швидше. Тож було зекономлено дорогоцінний час. І хоча Сергій міг і залишитися ще на тиждень, адже дорогу та проживання в Німеччині оплачував замовник, однак вирішив повернутися. Неспокійно було на душі, хвилювався за дружину. Щойно шасі літака торкнулися асфальту летовища, Сергій набрав Зоряну. Відізвалася бабуня Ніна: