Зірка для тебе
Шрифт:
— Тут колись півень співав на три держави, — каже Сергій. Зоряна мало що знає про цю місцину, і хлопці радо їй розповідають усе, що їм відомо. — Це село ще до Першої світової війни було у складі Австро-Угорщини. Із того боку Збруча, де тепер Хмельниччина, — Російська імперія, а на протилежному боці Дністра, там нині Чернівецька область, — уже Румунія.
Зоряна дивиться з високої кручі на дві ріки унизу і німує. Маленька чорна цятка на плесі Дністра — то човен із рибалкою. «Людина — цятка у цьому світі, маленька цятка», — думає собі Зоряна, відчуваючи, як усередині народжується вірш. Сергій розуміє її настрій,
— Красиво, правда ж? — меланхолійно підносить очі до неба. — Навіть тут, здолавши ріку, людина прагне вгору.
— До неба? — дивується дівчина, перепитує.
— Так, до неба. Ми прагнемо видряпатися на кручу, щоб переконати себе: ми здолали цю ріку, і вона насправді така, якою ми собі її вимислили. Знаєш, чого нам, людям, бракує? І то бажання не якесь там містичне, а реальне.
Вона дивиться вниз на воду. Сіра чапля пролітає зовсім поруч. Торкає крильми квіт черешні, потім стрімко кидається вниз. Зоряна всміхається здогаду:
— Крил. Нам не вистачає крил? — чи то запитує, чи відповідає. Арсен збоку щось шукає в наплічнику, наче й слухає, і разом із тим не заважає тим двом у їхніх словесних мандрах.
— Так. Крил. Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би, — мрійливо говорить Сергій.
— Ага, — підхоплює розмову Арсен. — Дикі птахи для нас — мов родичі. Курку домашню чи качку нам не жаль, хрумаємо ними і все. Знаєте, я якось подумав, що дикі тварини не такі до нас добрі, як дикі птахи. Напевно, крилаті мають до нас, до людей, якийсь сентимент. Живуть поруч, виводять діток — ластівки, журавлі, горобці, сороки, ворони… А з тварин? Хіба що їжак. А знаєте легенду про дивака з Окопів?
Сергій, напевно, знав, бо сумно трохи посміхнувся. Але змовчав, хотів, щоб і Зоряна її почула.
— То навіть не легенда, а бувальщина, стверджують старожили. Так от, коли ще водосховища тут не було, посередині ріки утворився крихітний острів. І жив в Окопах тоді один дивак, який мріяв літати. Змайстрував хлоп собі крила, начепив їх, вийшов на кручу, де ми зараз із вами, розігнався і полетів, бажаючи перелетіти річку. Махав він своїми крилятами, махав-махав і…
Арсен замовк.
— І що? Він долетів? — питала Зоряна.
— Так, Зоряно, він долетів. Але не до сонця, як Ікар. А, згідно з законом Ньютона, впав униз. Але кажуть, що мав щасливе обличчя тих кілька секунд, доки продовжувався його політ.
— Бо він побачив крила птаха зверху? — запитує Зоряна.
— Можливо. Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…
Остання сторінка щоденника перегорнута. Крапка? Ні. Там три крапки…
12. За мертвою водою
Нарешті — час для крапочок над «і»,
і по дощах вже висохли калюжі.
Витьохкуються з серця солов’ї…
Ти хочеш чистоти
і волі — дуже?
Он чорний крук усівся на гіллі.
Видзьобує з-під ніг вологий смуток.
Нарешті — час для крапочок над «і»:
прозріти, зрозуміти і… забути.
У цьому році зима плаксива та сльотава, немов розманіжена кралечка. Дорога, що веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на бруднюще багновище,
Нарешті добрели до обійстя. Дерев’яна хвіртка сумно пищить. «Треба її змазати чимось, щоб не плакала», — каже до крука Сергій. «Кар-кар», — погоджується птах.
Сумно і сіро зараз біля будинку. Сніг розтопився, залишивши по собі бруд. Сад також сумує. Сергій обходить будиночок, зупиняється перед старою яблунькою. Із її гілок скрапують додолу важкі холодні краплі. Сніг тане. Раптом за спиною йому вчувається шум. Не простий буденний для його пустки, а той, із минулого життя, майже забутий шум… Деренчить трамвай, десь поспішає «швидка», захлинаючись жалібним криком. Чоловік ціпеніє від несподіванки. Його минуле тут? Здивовано озирається. Звуки йдуть від дверей, отих самих, що поруч із господарським приміщенням. Вони ніколи не відчинялися при ньому, там, як каже пані Рая, зберігаються «необхідні зайві речі». У нього немає ключа від тих дверей. Підбігає до них. Звуки вмовкають. Притуляє вухо до дверей. Щось наче шкребеться за ними. Може, мишка? А звуки міста? Невже то його хвора свідомість їх витворила?
Бо він скучив?
Наче ні. Ловить себе на думці, що жодного разу, відколи він тут, йому не хотілося повернутися додому. І ось маєш. Невже ностальгія за містом так дивно дає про себе знати? Він щотижня телефонує бабуні Ніні та Арсену, питає про їх життя, розповідає про своє. Телефонує з роботи. Бо мобільний він викинув. Навіщо йому власний телефон? Того, що має на роботі, цілком достатньо. Та жодного разу він не хотів повернутися додому, поки що не хотів. Невже це перший дзвіночок від серця?
Погладив долонею дерев’яну поверхню дверей. Відчайдушно захотілося їх відчинити. Придивився до них уважніше. Ручка — стара та масивна, а на ній щось видряпане. Нахилився, щоб ліпше роздивитися. Зображення птаха з розпростертими крилами. Та іржа й нашарування років не давали можливості розгледіти, що то за птах. Почав відчайдушно чистити ручку: відкрив господарське приміщення, знайшов наждачний папір. Відчистив ручку майже до блиску, і вже легко можна було розібрати, що на ній викарбуване. Птах із розпростертими крилами. Його копія зараз сиділа на яблуні. Крук. Сергій здивовано озирнувся. Птах, здається, не звертав зараз жодної уваги на нього, щось там вишукуючи на стовбурі, стукаючи дзьобом по корі. Збіг і тільки.
Обіперся спиною об стовбур яблуні, прислухався. Над вухом здивовано каркнув крук. Не зважав, не зводячи погляду з дверей. Двері мовчали, як завжди, то були просто двері, тільки двері. Стояв так очікувально кілька хвилин. Нічого не відбувалося. Підняв голову, глипнув на крука. Птах уважно дивився на Сергія:
— Я божеволію? — запитував чи то себе, чи то крука.
Птах махнув крилами, крикнувши незмінне «Кар!», — і полетів.
— А ще друг називається, — розчаровано гукнув услід Сергій. — Ну і лети, ти всього-навсього птах.