Зірка для тебе
Шрифт:
А вона? А вона житиме далі.
І вона жила. Батькової пенсії, Клариних заробітків та її зарплати виявилося трохи замало для виживання.
Батько досі потребував недешевих ліків. До того ж вирішили ставити йому на ноги протези. До Василя Григоровича за допомогою звертатися не сміла. Поки що досить. Вона знала, де брати гроші, вже знала. Коли її тіло відділилося від душі, зрозуміла врешті Лєрку. Вона також так зуміє.
Спала з чоловіками за гроші, клієнтів їй знаходила Лєрка. Того добра завжди навалом — чоловіків, що втікали від прикрих чи навпаки вже надто чемних дружин. Після ночі некохання вилазила на дах дев’ятиповерхівки, сідала та витріщалася в небо, навіть коли було хмарно, міг падати дощ, сніг… Їй здавалося, що навіть у похмурий день вона завжди бачить там дві зірочки. Вони чи не єдині не засуджували її, вони давали їй сили жити далі, знову падати додолу і підніматися вкотре. Тоді поверталася до своєї квартири, де на неї чекала смачна вечеря, приготовлена вправною господинею пані Кларою, а потім на папір лягали слова, її душа прагла комусь висповідатися чи принаймні сказати собі: «Я жива, досі жива і, поки мій світ стоїть, — житиму!»
Василь Григорович, схоже, як до сексуального об’єкта геть втратив до неї цікавість. Навіть не робив спроб «повторити». Іноді вони з ним обідали в якомусь затишному ресторані. І він говорив, багато, натхненно, інколи напивався і говорив гірко. Вона перетворилася для нього на вуха. А то для чоловіка, очевидно, було навіть важливішим, аніж коханка, бо «коханку знайти набагато легше, ніж уважного співрозмовника-слухача». То його слова. Нарікав на свою самотність, дружина померла десять літ тому. Серце мала хворе від народження, от воно свій термін відбуло і просто відімкнулося, пересаджене ж не прижилося. Відійшла тихо, як і жила, сіра мишка в сірих буднях. Чи він сумує за нею? Напевно, так. Бо, коли в хаті ламається твоя улюблена книжкова шафа чи диван і вже не підлягає ремонту, ти також за ним сумуєш. Звичка — то велика справа. Він до дружини Лілі просто звик. Чи кохав? Може. Та шаленства ніколи в їхніх стосунках не було. Чи то добре? Може, й не дуже, бо чогось такого все шукав на стороні. Коли на морі шторм, ти розумієш, що то не тільки стихія, то пристрасть керує вітром.
— Пристрасть, Зоряно, керує не тільки людиною, вона править світом, — любив повторювати.
І певно, вважав себе пристрасним чоловіком. Мав купу уподобань, навіть політикою у свій час захоплювався. Та й тепер є народним депутатом від однієї з партій. Але то також мов гран-прі. Отримав — і стало нецікаво. А що йому цікаво? Тепер уже й не знає. Діти дорослі, вважають його самодостатнім і сильним, згадують про батька вряди-годи, коли потрібні його зв’язки, бо ще не здатні впоратися з проблемами самостійно. А він? Він самотній, дуже самотній. А може, він просто втомився від того, що можна мати все, чого захочеш і кого захочеш?
Зоряна заперечила:
— Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?
Так тоді глянув на неї, аж у п’ятки душа втекла. Улучила вона в ціль. Та нічого у відповідь не сказав. Тільки криво посміхнувся і налив собі в чарчину горілки. І завів нової. Про те, що останнім часом чомусь не висипається. Сни важкі, темні приходять, тож деколи краще не спати. Про сни розповідав тоді, коли був уже дуже п’яний. Дивився крізь Зоряну божевільними виряченими очима і перелякано переповідав побачене. Здебільшого то було щось недобре: вовки його малого в темний ліс затягують, він колобродить і ніяк із нього не вибереться, то трясовина все засмоктує та засмоктує. Навіть дивне тату на його правій долоні у вигляді людського ока також тоді здавалося наче наляканим. Вона ніколи не запитувала його, чому він зробив собі таку дивовижу в такому химерному місці. Та й відповідь, певно, була б очевидною: просто так, щоб вирізнитися. Усі роблять стандартно, а я — не такий, як усі.
Зоряна слухає чоловіка впіввуха, бо мусить. Василь Григорович — таки потрібна людина. Кажуть, що часто жертви закохуються в своїх катів. Ні, вона його ніколи не кохала і не кохатиме, він просто їй іще потрібний, сама не знала для чого, бо вже легко три роки обходиться без його допомогти. Заочно закінчила школу, купила атестат, вступила до Київського університету культури на книгознавство і бібліотекознавство, на заочний. Коли є гроші, то так багато несподіваних дверей для тебе відкриваються, але… Та відчувала інтуїтивно, Василь Григорович — то ще не перегорнута сторінка в її книзі…
9. Тату смерті
А листя, як слова, на землю впало,
на зелен-трави, на мої сліди.
З тобою ми ще стільки не сказали —
ходи сюди, поглянь, поглянь сюди.
Тут — зорі, золоті і п’ятипалі,
сухі долоньки змучених дерев.
З тобою ми ще стільки не сказали,
а докір в горлі, наче дим, дере…
В потоках слів земля шукає броду,
тримається крайобрію ледь-ледь.
Нема поганої погоди у природи.
Життю, як листю, не пасує смерть.
Василь Григорович прийшов до неї посеред ночі. Не дзвонив у двері, не телефонував, просто шкрябався в металічні плечі одвірка. Батько та пані Клара вже спали, третя година по півночі. А Зірка ще сиділа над своїми щоденниками і записувала те, що бентежило, дивувало, і те, що ще не трапилося, але на що вона очікувала, передбачала. І вона вийшла на те шкрябання. Давно вже перестала страшитися людей, бо мала щось таке в очах, від чого її боялися.
Півроку тому в одній кав’ярні познайомилася з дивним чоловіком. Тоді він сам підсів до неї. Вона не любила пити каву з кимось, зазвичай робила це сама. Смак кави не хотіла перебивати ні дурними розмислами, ані пустими балачками. Той чоловік говорив щось про те, яка вона вродлива, і що він давно вже за нею спостерігає, бо має таку ж звичку — щоп’ятниці пити тут наодинці каву. А тоді раптом заговорив віршами, говорячи-брешучи кутиками уст, що вони присвячені їй. Вірші здалися непоганими, але не його. Та замість того, щоб відповісти грубо тому панові чи послати його куди подалі, вона відповіла на запозичену поезію власною. Пан зачудовано слухав, а тоді раптом запросив її на поетичні вечори, які він організовував для поціновувачів поезії. На питання, чим вона займається, відповіла просто: «Мию посуд та підлогу в одному кафе, навчаюся на заочному в універі і… — зробила паузу, бачачи, як пан майже закоханого дивиться-зазирає в очі. Як їй подобалося розбивати на друзки ласі погляди ловеласів простими словами… — І, пане, я ще й дорога повія, за сумісництвом». О, від пломенистого туману в очах дорослого чоловіка не лишилося й сліду. Тільки настороженість та зацікавлення залишилися там.
— Що ж, тепер ваше запрошення, очевидно, не в силі? — говорила в’їдливо.
— Ні-ні, вірші чудові, — трішки затинаючись, тараторив пан поет. — Приходьте обов’язково.
І з того часу вона частенько приходила на ті дивні поетичні читання. Виходила на сцену, і за неї говорили слова. Зазвичай їй було байдуже, чи чують її ті, хто сидить у залі, бо там наче збиралися такі ж, як вона — початківці-поети. Вона сама себе слухала. Вірші — то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа. Зал випромінював настороженість, іноді ворожість, часто цікавість. Очевидно, пан Віктор мав задовгого язика, і її біографію переповідав охоче. Але то була така гра, яку Зоряна і не намагалася припиняти. Вона з викликом читала вірші, переконуючись завжди, що вони не гірші від тих, які пристрасно виголошувалися зі сцени… А бажання пана Віктора мати у своєму колі поетичну повію навіть смішило. Бо вже рік Зоряна цим не займається.
Одного дня прийшло розуміння — настав час це припинити. Ще не знала, для чого. То не були ані докори сумління, ні бажання стати кращою. Просто той зацерований [8] клапан усередині, що зветься серце, дав збій та мовив: «Ні». Ні — то й ні. Не сперечалася з ним. Йому завжди видніше. Наскладала стільки грошей, що поки мало вистачити і на навчання, і на батькове лікування. Купила двокімнатне помешкання майже в центрі міста та здавала його в оренду, от і приробіток. Жила досить скромно, працювала, цього вистачало, щоб відкладене не витрачати. Однак друзів-поетів вирішила не розчаровувати. У суботу та неділю любила посидіти біля цирку на лавці, спостерігаючи за людьми, голубами, які прилітали поклювати крихт чи принесеного добросердими міщанами зерна. Тому пану Віктору вона спеціально ляпнула, що біля цирку вона жде «клієнтів». Пан Віктор повірив, знала це, бо кілька разів бачила краєм ока знайомих із поетичної студії, які прибігали пересвідчитися, чи то таки правда.
8
Заштопаний (діал.).
Коли почулося шкрябання у двері, то саме записувала в зошит спогад про те, як до неї вчора з викликом, коли вона сиділа на лавці біля цирку, підійшла одна знайома поетка, здається, Олеся. Смішна і потішна така. Зоряна не стрималася та якоїсь дурні їй наговорила. Назвала типу свої тарифи-розцінки і те, що біля цирку найхлібніше місце. Для чого те робила? Та просто так, щоб повеселитися. Олеся виявилася з порядної родини, чемна мамина доця, і Зоряна бачила, як та гидливо морщить свого цнотливого носика під час таких відвертих розмов.