Зірка для тебе
Шрифт:
Відчинила двері.
Василь Григорович ледве тримався на ногах. Казав, що не такий п’яний, як втомлений. Бо вже три ночі не спить. І вона його пожаліла, погодилася вислухати. Підхопила під руку і повела на свій дах — до неба, до зірок у гості. Не до хати ж його вести, де мирно сплять її рідні. Була прохолодна квітнева ніч. Зорі тужливо блимали. Зоряна накинула собі на плечі куртку, взяла теплий ліжник. Вони сиділи на даху і дивилися на місяць, який був сьогодні уповні. І Василь Григорович говорив:
— Служив я тоді начальником УБОЗу в Донецькій області. У нас накази ніколи не обговорюються, а виконуються. Служба як служба, але… Там я зустрів її. Так, двадцять літ минуло. Вона. Во-на! Молода й красива, чужа дружина, тоді вона вже ходила вагітна, чекала дитину. Не повіриш, тільки-но побачив — і вмер. Не знаю навіть, від чого. Наче нічого особливого в ній не було: кирпатий ніс, сірі очі, русяве волосся. Ой, та чи мало таких дівчат у світі? Але для мене вона стала особливою, бо сміялася не так, як усі, стенала плечима не так, сумувала не так, плакала не так. І я зовсім втратив голову. Я — людина, яка ніколи нікого, крім роботи, не любила. Що, дружина, скажеш? То геть інше. Ой, жінки! То для тіла насолода, а душа? Думав, що то попи вигадали замануху для тих, хто не втратив до крихти совість. А я її ще в Афгані втратив. Ті руки, Зоряно, — і він виставив перед собою руки, — вміють не тільки пестити жінку, вони вміють і пристрасно вбивати. І хтозна, що ліпше роблять?
Вона була одружена, її чоловік — старший лейтенант, мій підлеглий. Якою то стало мукою, ти навіть не уявляєш. Я любив її, а вона — свого чоловіка, і вони чекали народження маляти. Я страшна людина, Зірко. Але той, хто вміє вбивати і звик отримувати все, що захоче, вирішив для себе, що якщо прибрати законного чоловіка, то вона стане легкою здобиччю.
Василь Григорович вмовк. Витягнув із внутрішньої кишені куртки пляшку з прозорою рідиною, простягнув їй:
— Випий, — Зоряна й не думала відмовлятися, в його голосі звучав такий метал, здавалося, іскри з нього сиплять.
Зробила два ковтки. Простягнула йому назад, він відхлебнув чи не чверть пляшки, витер тильною стороною долоні вуста і продовжував:
— І я його вбив. Точніше, зробив так, що виглядало, наче старший лейтенант загинув під час перестрілки, коли ми брали одного наркоділка. Прикрий випадок для всіх, крім його дружини. Вона не вірила, вона була впевнена, що її чоловіка застрелили свої, і вже тоді здогадувалася хто. О, як вона за ним тужила! Плакала-ридала-побивалася, а тут я поруч ходжу — здоровий, вірний, надійний, принаймні так мені тоді здавалося. Хотів для неї стати і другом, і приятелем, і опорою, і, зрештою, офіційним чоловіком, хоча до безтями любив рідних дітей, та заради тої жінки готовий був і ними пожертвувати. А вона, навіжена, навіть слухати не хотіла. Тримала мене на відстані, і то на дуже далекій відстані. Вона мені не вірила. Ні, вона не мала доказів, що то я винен у смерті її коханого, але відчувала, щось відчувала. Народилося маля, хлопчина. Назвала, як і свого батька, — Леонідом. Казала, що як дві краплі схожий на її коханого. Тоді вона зовсім втратила до мене інтерес, навіть насторожений. І я впав у крайність, наче збожеволів. Так-так, я навіть гроші їй пропонував за ніч, великі гроші. Чомусь подумалося, якщо зі мною переспить, то моя хворобливість просто мине. Уперлася: ні в яку, люблю свого коханого, і якщо не він поруч, то взагалі ніхто. І я від горя напивався до безтями, йшов по повіях. І наче попускало, та надходив ранок, похмілля і розуміння того, що все одно вона твоєю, дурню, ніколи не стане, поверталося. Навіть у голові, як спалах, одного разу загорілася ідея зґвалтувати її, та, слава Богу, вчасно отямився. Ну як можна солов'я змусити насильно співати восени? Тьху ти! Що дивишся, дівчино? Засуджуєш? Усі ви одинакові. Думаєш, я не знаю, що перед тим, як із чоловіком нелюбим у ліжко лягати, напиваєтеся до чортиків, і вже після ще раз напиваєтеся, і згодом півдня під душем змиваєте з себе чужий піт, слину, сперму… Хе! Прокаженність нутра тих, хто платить? А самі хіба ліпші? А, завжди можна знайти виправдання будь-чому — і добру, і злу. Та тут усе просто, тобто у тебе все просто — захотіла і не спиш із ким попало. А що робити з тим, що всередині не вдержиш, у душі йому затісно? Дурна вперта баба: і себе занапастила, і мене. Одного разу пішов із її фоткою до старого приятеля, типу, пожалітися, отримати співчуття. Не віриш? Навіть таким, як я, співчуття потрібне. Ох, напилися тоді в дим, а на ранок я прокинувся з татуюванням. І де, думаєш? Ага, на долоні. Де робив, із ким, як, коли і чому? Ні я, ні друган так і не пригадали. Ото в мене від неї і залишився тільки цей спомин — тату на долоні. То по її фотці майстер робив.
Замовк. Вийняв із внутрішньої кишені куртки цигарки, закурив. Говорив наче і з нею, і наче сам із собою. Надійшов час виговоритися, і Зірка то розуміла. І вона мусить дослухати, хоча, здається, здогадувалася, про що йтиметься далі, й оте продовження її дуже лякало. Закашлявся після надто сильної затяжки, вилаявся вголос і продовжував:
— Чи боліла тобі, дівчино, колись любов так сильно, що хотілося розтяти собі груди і викинути з нього серце, якого вже там усередині, здається, й не залишилося? Одного ранку прокинувся від страшного болю, від несамовитого трему. Ох, не давало спокою, мучило. Глушив випивкою. Так-так, того дня я забагато випив. Прийшов до неї, впав навколішки і довго щось, навіть добре тепер не пригадаю що, їй говорив. Та, напевно, наговорив багато жахливого, бовкнув зайве. І вона тоді точно все зрозуміла — хто винен у смерті чоловіка. Бо спересердя надто сильно вдарила мене чимсь важким по голові, і коли я отямився, то ні малого, ні її поруч не було. Кинувся наздоганяти. До людей вона не піде — вважатимуть божевільною бабою без доказів, я ж не остання людина в околиці. Та й переляк її далеко не міг загнати. О, я — професіонал, Зоряно! Умію читати сліди ворога, і друга також. Я легко визначив, куди вона подалася. Неподалік хати невеличкий байрак. Певно, збиралася пересидіти. Швидко їх наздогнав. Вона кидала в очі жорстокі та колючі слова, а малий, як не дивно, мирно спав на руках, О, так, вона мене зневажала, ненавиділа, казала, що ніколи не полюбить, навіть із жалості, Що ліпше бути мертвою, ніж поруч із таким виродком, як я. І тоді, мабуть, я врешті по-справжньому зрозумів: вона ніколи не стане моєю. Ні за гроші, ні за статки. Навіть коли я її візьму силою, вона все одно не належатиме мені. О, скільки на світі жінок та й чоловіків мене ненавидять?! Але вони мені байдужі, і ненависть їхня мене не чіпає.
А тут… Пригадуєш, ти одного разу сказала: «Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?» І то правда. Не можна. Я стояв, німотно слухаючи, як вмирає не тільки моє серце, а й душа. Вона підійшла впритул, плюнула мені в обличчя, я навіть не силувався противитися, тоді спокійно розстебнула кобуру в мене під правою рукою, вихопила пістолет. Робила то стримано, лівою рукою притримуючи маля, що мирно на руках спало. А я просто дивився, як із дула моєї табельної зброї на мене щириться смерть. Вона мене тоді мала застрелити. Так, я — вбивця її чоловіка, батька її дитини, і мені прощення нема. Навіть моя примарна любов тут нічого не важила й не могла вважатися виправданням. Але вона не встигла натиснути на гачок. На руках запхикав малий, вона відволіклася. Те пхикання наче вивело мене із заціпеніння. Спрацював отой клятий інстинкт самозбереження. Я вихопив з її рук дитя, прикрився ним, наче щитом. Вона криво посміхнулася, приставила дуло до свого серця і…
Василь Григорович вмовк. Знову потягнувся до пляшки, цього разу не пропонував Зоряні. Сам допив усе до останньої краплі. Пляшку сердито кинув із даху. Було чути, як унизу вона добряче хряснула та розлетілася на дрібні скалки. Продовжував говорити безбарвним голосом:
— От як та фляшка, дівчино, щойно гепнулася, так розлетілося і моє життя. Розлетілося, і вже ніколи не складеться. Кохану я поховав у тому байраку під старим трухлявим дубом. Раз на рік, у день її смерті, приїжджаю до того дуба на гостину. Там так гарно влітку цвіте Петрів батіг, синьо-синьо, майже як її очі. І я розмовляю з нею, і з тим квітом. У мене крім неї нікого ріднішого у світі нема. Досі…
— А малий? — перепитала дерев’яним голосом Зоряна. — Він також під дубом?
— Малий? Чи не однаково. Він його син, і, може, якби не він, то вона б досі жила і була моєю.
Зоряна слухала уважно. Зуби дрібно цокотіли, тіло, здається, задубіло. Але то не від холоду, інколи слова морозять більше, ніж стужа.
— Висповідався тобі, і наче легше стало… — Той самий спокійний тон та незворушно-холодні очі. — Як ти думаєш, мої паскудні сни через це?
Устав на рівні ноги, підійшов до самого краю даху, плюнув униз. Тоді розвернувся обличчям до Зоряни. Місяць спотворював його лице, і воно в тих нічних фантомах здавалося схожим на обличчя зомбі зі страшних голлівудських фільмів.
— Її звали Зоряна. Може, тільки через це я тобі допомагаю. Ви чимось схожі. Ні, не зовнішньо. Та ти все ж не вона. Ти — це ти. І знаю, що почуте нікому не переповідатимеш, — казав, карбуючи кожну літеру в слові. — Не розповіси, бо вже гірше, ніж мені є, бути не може.
Та Василь Григорович помилявся, бо може бути ще гірше.
10. Побачити серцем
І коли тобі геть непереливки,
Бог пошле тобі ангела срібного:
чоловіка — чужого, нерідного,
або жінку — навіть не маму,
чи дитину — рум’яне яблучко,
що сміється до тебе, не знаючи,
що тобі уже геть непереливки…
Бог пошле тобі ангела!
Знаєш?
Зоряна його вперше побачила у кафе. Невідомо, чому звернула увагу саме на нього. Звичайний хлопець, таких багато щодня тут вештається, переважно снідати чи похапцем перекусити заходять. В основному це студенти. І той також, очевидно, студент. Затертий до сірого колись темно-зелений наплічник — завжди вірний друг. У ньому зошити, книжки. Інколи він у хлопця не закритий, розхристаний, тож із нього вони і визирають. Живі сірі очі, волосся неслухняне на голові, часто-густо надто вже відростало, бо його власник, видно, не дуже хвилюється через зовнішність. Футболка, светр чи куртка, залежно від погоди, протерті джинси, старі кеди чи кросівки, навіть узимку кросівки. Він майже щодня заходить у кафе снідати. Завжди бере одне й теж — какао з молоком, ватрушка, інколи дві. Іноді він приходить у товаристві приятелів, тоді вони активно щось обговорюють. До вух цікавої Зоряни, яка працює на кухні, долітають кавалки слів та уривки фраз. Говорять про якісь парсеки та орбіти. Дівчата в його товаристві з’являються рідко, а якщо й трапляються, то переважно з тими хлопцями, які снідають разом із Сергієм. Так, Сергієм. Його звати Сергій, вона це добре розчула. Чомусь те, що він один, тішить її. Жене від себе оті дивні думки, які товчуться в голові. А якщо то Він? Отой самий, Він? Звичайний собі студент, а не принц на білому «мерседесі».