Зірка для тебе
Шрифт:
Інколи не втримувався, виймав зі сховку ключ, відмикав двері комірки, заходив досередини і німував, слухаючи тишу… Що він хотів там побачити? Не знав. Може, привід іще більше збожеволіти, збожеволіти. Тобто збожеволіти так, щоб не повертатися назад до самотності, до якої — ще вчора здавалося — звик. Але вона — то петля на шиї, дедалі важче і важче дихати, бо петля затягується…
Мокра та сумна кримська зима добігала кінця. Крук усе не з’являвся. А ще друг називається! Певно, від остаточного божевілля врятували його вірші Зоряни, які він читав тепер тільки собі, раніше їх уважно слухав і крук. До того ж старався без необхідності не підходити до дверей комірки.
Раз на тиждень навідувалася пані Рая. Інколи
— Нашим головним богом є Тенгрі, але потрібно задобрити й Ерліка. А тому однаково їх поважаємо. Приносимо й Ерліку жертви. Бо всі ми рано чи пізно помремо. А у підземному світі все навпаки, то і жертвопринесення Ерліку робляться ночами. І це незвичайні жертви. Якщо жертвуються посуд, речі, зброя, то вони мусять бути не нові, тобто зламані. А знаєте чому? Бо в підземному світі все це знову стає цілим. Навіть більше! Новим. Тому живі не повинні користуватися битим посудом чи іншими неповноцінними речами. Усе це вже належить Ерліку.
Сергій посміхався. Він також зламаний, напівкаліка, як той надщерблений горщик. А, бачиш, навіть такі, як він, можуть знадобитися! Бо в Антисвіті все надбите стає цілим…
Крук повернувся, коли квітували сади. І Сергій майже перестав його чекати. Сонце ніжно пестило землю, квіт променів щедрою зливою пахучих ароматів. Усе співало оду життю — природа, квіти, трави, тварини, птахи. Небо… Здавалося, що і його враз заполонила неспинна енергія.
Птах постукав недільного ранку в кватирку. Він цюкав у шибу наполегливо. Спочатку Сергію вчулася дивна мелодія литавр, потім довго відкривав очі. Та мелодія не зникла, лишалася поруч. Зиркнув туди, звідки вона долинала. Й обімлів. Відчинив кватирку. У кімнату разом із крилами влетіло ще щось. Такого ще не бувало. Те щось заполонило собою весь простір кімнати, забрало його собі, полонило. І то були звуки. Звуки, що долинали з-за дверей комірки і які вчувалися, тільки коли перебуваєш близько, раптом перемістилися й сюди. Невже так просто люди божеволіють? В один момент. Живеш собі, звикаєш до буднів, хай половинчастих, не таких важливих для тебе чи бодай для когось. Так, видаєшся диваком, інколи навіть для себе, особливо коли притуляєшся вухом до дверей комірки. Але більшість часу ти — це просто ти. А цей ранок, весняний, сонячний, почався божевіллям.
У кімнаті пахло кавою, свіжозмеленою, з площі Ринок. Пахло так, що слинка текла. Захотілося забігти у «Віденську булочку», купити круасан і запити його кавою з гвоздикою, гіркою-прегіркою, густою-прегустою та чорною-пречорною. Вдихав запах нарцисів та тюльпанів із Галицького базару. Божевілля було таким солодким. Та чи може божевільний розуміти, що він божеволіє? Того не знав. Може, й так. Якщо цей процес довгий і так само цікавий, як зараз у нього, то хай. Повернув голову до крука. Той сидів на письмовому столі й уважно на нього дивився.
— Привіт, мандрівниче! І де моя мертва вода? — запитав перше, що прийшло в голову.
— Кар-кар, — відповів Птах.
— То не відповідь. Хіба ти не по неї літав?
Крук уважно дивився на чоловіка.
— Тоді де мої ключі від раю, друже? — говорив уже саркастично.
— Кар-кар, кар-кар, — трохи довше речення отримав у відповідь.
Крук дзьобом стукнув по чомусь лискучому, що лежало під його лапою. Сергій наблизився і остовпів. Там був ключ. Той самий, що має відкривати справжні замки.
—
— Кар-р-р-р! — буква «р», здавалося, буде безкінечною у мові крука. Птах знявся на крила, замахав ними і закружляв над головою Сергія, наче кудись кликав. Сергій знав куди. Схопив ключ у руку. Підніс до очей. Холодний метал у теплій руці, такий самий птах, як і на дверній ручці. Тоді стрімголов кинувся з хати, навстіж порозчинявши двері. Не зважав на те, що тільки в трусах та майці. Хто його тут побачить? І не боявся змерзнути, ранок лагідний, сонце ніжно всміхається, пахне росою та квітом ранніх вишень, а ще пилком, який струшують додолу бджоли. Гомін міста на вулиці стає гучнішим. Біля самих дверей комірки міський шум просто нестерпний. Притулив вухо до дверей і обімлів, бо крізь несамовитий гуркіт міста почув знайомий голос:
В світі білому знову прокинулась тепла весна, і фіалки вже пахнуть і сяють, як диво неждане. Я тобі подарую усе, чого в тебе нема: світлий ранок і ніжні пісні, коханий!Сергій мліє. Над вухом дзижчить бджола, а за дверима квітнуть кульбаби. Крук опускається на плече і зазирає в очі. Десь зовсім поруч їде-їде трамвай:
Я тобі подарую увесь цей весняний світ, все, що в серці моєму вміститись ніяк не може! Все, чому дивуватись давно відвик, що забулось, на вигадку стало схоже.То з’їжджати з глузду таки зовсім не страшно, переконує себе Сергій. Відтуляє вухо від дверей. Вставляє ключ у замок, ні секунди не вагаючись чи сумніваючись, що не підійде. Підходить ідеально… Пахне весняний сад, роса стає сонцем, вертає назад додому…
Візьму душу твою, скупаю її у весні — теплим сонячним вітром нехай наповняються груди. Будуть сяяти ранки, всміхатися радістю дні, і з тобою ми разом весняні й закохані будем!Повертається ключ у замку доволі легко. Сергій штовхає двері, і вони розчиняються. А там — багато світла, такого яскравого, що і не добереш, чи є хтось у ньому. Він стає на поріг. І звуки вмовкають. Відразу всі: і по один бік дверей, і по другий. Тільки чути, як гупає його серце і ще одне — маленьке й швидке-швидке. Крук здіймається з плеча, Сергій озирається, птах сідає на стару яблуню. І дивиться сумно на Сергія. Бо йому з ним не можна, чоловік звідкись знає це.
І перед тим як ступити з порога у світло, запитує ледь чутно:
— Птахів до пекла не впускають, круче?
І останнє, що бачить перед тим, як зробити крок, — вишні у білих льолях та сльоза, що котиться з ока чорного птаха.
Круки вміють плакати?
— Дякую, друже! — шепочуть уста.
І стає зрозуміло: там, по той бік порога, не пекло, але й не рай.
Бо…
Круки вміють плакати? Круки вміють плакати.
За триста років життя і не такому можна набратися від людей.
14. Двері