Зірка для тебе
Шрифт:
Ах, ті принци. У неї вони вже були, і їхнє королівство — то не розкішні сади та чисті палати, а борделі, гроші, які задарма впали в руки, бо папіки з мамками так щиро люблять своє єдине чадо. Один з отих, із ким спала за гроші і який був сином якогось там пивного магната, навіть пропонував одружитися. Та то не було ні кохання, ні навіть пристрасть. Він пропонував «за цю послугу» дівчині непогані гроші, тільки щоб насолити коханим батькам. Відмовилася. Вона тоді була лишень повією, та не більше.
А тут… Варіант для життя? Звичайний собі хлопець. Із мобілкою, перемотаною скотчем. Інколи на неї йому дзвонили якийсь Арсен чи бабуня Ніна. Напевно, родичі і, очевидно,
Одного разу він загубив зошит. Так кудись поспішав і шарпнув свій ранець засильно, той із нього і випав. То був загальний зошит у клітинку, всередині щільно списаний незрозумілими формулами, розрахунками та не менш химерними словами. Зоряна майже нічого з прочитаного не второпала. І тільки на останній сторінці знайшла те, що змусило гучніше битися її серце. Там була намальована чорною гелевою ручкою зірка. Унизу підпис:
«Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки — то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо, вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти — то паралельні реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки — вони рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда? Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!»
Вона вдома, може, сто разів перечитала ті слова. Уже знала їх напам’ять. Вона мусить віддати зошит хлопцеві. Може, завтра, може…
А завтра він розбив горня з кавою. І коли побачив її, то… Щось відбувалося між ними в той момент — тут, зараз, тепер… Вона відчувала це, забувши про зошит, якого мала віддати. Стояла збентежено кілька секунд, а може, хвилин, не розуміючи, що з нею діється, слухала десь усередині себе дивний дзвін, і легко було, і разом із тим важко. А потім рутинно виконувала свою роботу прибиральниці. І він тоді пішов, не зробивши навіть спроби познайомитися. І хай. Хай. Він повернеться, якщо тільки оті слова з його зошита — про неї, то обов’язково повернеться. А сама взяла на тиждень лікарняний, мала зрозуміти, що відбувається зі світом, із нею. Чи вірила вона тоді в любов? Не знала.
А завтра мала виступати на поетичних читаннях, куди її запросив пан Віктор. І вона пішла. Хоча вкотре її розум казав того не робити. Але серце мовчало. Вирішила, що то такі собі профілактичні дії. Бо коли лізеш у вулик за медом — знай, що будеш покусаний бджолами. Вона лізла в той вулик, її кусали, хоча могла й обійтися без меду, та… То така собі засторога і нагадування, що хоч ти і живеш теперішнім, можеш зробити кращим майбутнє, але в жодному разі вже не зміниш своє минуле. Але воно — то також Ти… І воно завжди поруч, навіть на сцені, коли вона читає теперішні вірші. І того вечора спокійно відчитала, почула у відповідь ріденькі оплески, невдоволене бурчання і раптом голос, знайомий чоловічий голос:
— Люди, що з вами? Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.
— Вона — повія, — шепнула надто голосно смішна дівчинка Олеся, котра сиділа в залі поруч із володарем голосу.
Запала тиша. Зоряна залишилася стояти, як укопана, на півдорозі зі сцени до залу. Бо то говорив Сергій. Її Сергій. Йому вже так доступно роз’яснили, хто вона.
— Ну і що, — вигукнув сердито хлопець. — Невже ми обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж прекрасні!
Не слухала, втікала зараз від нього, від слів, від себе. Оговталася аж удома, у себе на даху. Сиділа, задерши догори голову, сльози текли обличчям і через це здавалося, що і зоряне небо плаче разом із нею.
Уранці нікуди не пішла. Не хотілося нікого бачити. Тупо лежала в ліжку та перечитувала свої вірші. Кілька разів до кімнати зазирав схвильований батько, він турбувався, чи не захворіла часом донечка. Ледве його спровадила, бо вже хотів телефонувати Кларочці на роботу, щоб бігла рятувати дитину.
У неділю вранці раптом обпік здогад. Усе робила наче на автопілоті. Сходила в душ, вбралася. Батько думав — дитина йде до церкви на службу. І вже о дев’ятій годині сиділа біля цирку. Він прийде, він обов’язково прийде, якщо то справді він. Олеся йому точно все докладно розтовкла — де, коли і як.
Сиділа на лавці, дивлячись, як голуби визбирують у траві кимось залишений хліб. Дитячий майданчик порожній, ще зарано для активних дитячих руханок. Зоряна любила тут сидіти і просто спостерігати за людьми, за птахами, за містом. Передзвін трамвайних гудків, погримування колії, автівки, що завжди поспішають. Цікаві бабусі на лавках, які пильнують внучат і однаково активно обговорюють серіали та останні політичні новини. Мамусі, які ведуть своїх чад хто зі школи, хто на гурток. Малеча, яка бавиться в пісочку, ліплячи пасочки чи роблячи гаражі. Дзвони з Юрської гори, котрі скликають на службу. Слухаєш їх мелодику — і рука сама тягнеться, щоб перехреститися.
Ох, недарма вона тут… Якщо бути розчавленою, ще не віднайденою, але вже покинутою, то тільки під цим Святоюрським пагорбом, тільки тут — на цьому перехресті життя…
Вона відчула його наближення, навіть не озираючись. Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не втрималася першою, бо надто довго чекала:
— Я знала, що ти прийдеш, — вона сказала то скоріше собі.
Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці під очима…
— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.
Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.
— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.
— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті… — очі затопила вода, не договорила.
Голос надломився.
— Тс-с-с. Не треба. — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?