Зірка для тебе
Шрифт:
А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять. Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані Рената, новий господар. «А старий де?» — запитувала. Хтозна. Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна якимось дивом дістала адресу двоюрідної сестри пані Ренати. Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може, й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала, звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла.
Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії. Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Білововк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається — відразу віддзвонить.
Чомусь Зоряні видавалося, що то дурна затія. Пані Марія може забути, та й чи слухатиме пані Рената, коли її почнуть про чуже горе розпитувати. Але несподівано через день подзвонила сама пані Рената. Пані Марія не просто здавалася доброю, вона такою була і якимось чином переконала сестру зателефонувати нещасній дівчині. Зоряна саме була в батька у лікарні. Новини виявилися і втішними, і невтішними. Пані Рената стверджувала, що Валентина деякий час мешкала та працювала у її доньки Наталки, як і домовлялися на початку. Допомагала тій по господарству. Але одного дня просто зникла. Пішла на базар по продукти і не повернулася. Вони день-два чекали, що вона з’явиться, та марно. Стали шукати по лікарнях, по моргах, звернулися в поліцію. Нічого. Урешті оголосили в розшук. Чоловік Наталки, італієць, навіть мав неприємності через це, бо в його домі працювала нелегалка. То мусив заплатити штраф. Та він доволі добрий чоловік, тож його більше хвилювала доля зниклої жінки, аніж штрафи. Речі Валі залишилися в домі Наталки, однак документів не знайшли, очевидно, їх вона мала при собі. Пані Рената запевняла: як щось дізнається, то відразу телефонуватиме.
Після почутого Зоряна не знала, що й думати. Батько уважно слухав діалог пані Ренати та доньки, Зоряна спеціально поставила на гучномовець, щоб і тато почув. Коли розмову було закінчено, батько навіть не дав і слова мовити, взяв дівчину за руку:
— Доню, то я в усьому винен, я? То все через мене, — батько майже плакав, ніжно гладячи її по руці.
— Ні! Не через тебе. Як каже моя колежанка Лєрка: життя — то стерво. Життя — стерво, тато, і нема на те ради.
Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці, ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було виною всіх бід.
— Вона повернеться, правда, повернеться?! — запитувала чи запевняла себе Зоряна.
Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало. Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого. Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік, може за десять, а може й зараз… А пацієнту це не потрібно, бо ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія. Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.
Коли виходила з палати, побачила сумну та збентежену медсестру пані Клару під дверима. Жінка відвела вологі очі вбік. Вона, очевидно, все чула і вже жаліла всіма фібрами душі її батька. Навіть батько, інвалід та діабетик, був комусь потрібний. І хай, може, з Кларою у нього все складеться. Людина мусить бути комусь потрібною, щоб жити.
Тато розповідав, що чоловік Клари помер три роки тому. Просто хворе серце і просто інфаркт. А тепер син
Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного. А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак, обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради, іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:
— Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.
Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній грошовитий залицяльник просив привести для друга симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька. Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня, розпитував — чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та, постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Василь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля, лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд (сімнадцять штук — то закон) та невеличкий пакуночок. Вона пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, навіявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке, Булгаков, Підмогильний, Стус…
Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував. Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед образом Матінки Божої в церкві навколішки і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них, оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато: якраз такі, як вона, — кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.
У лікарні на неї чекала несподіванка — батькові давали путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків має добрих покровителів, які допомагають.
— Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших приписів. Насамперед — дієта, лікування, ні краплі алкоголю. Але, на щастя, у нас є пані Клара — вона чудова медсестра, тож ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно, передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.