Зірка для тебе
Шрифт:
Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її заспокоювати, медсестра принесла води.
— Не хвилюйтеся, Зорянко, — шепотів на вухо чоловік, — усе буде гаразд. Ваш батько житиме, ось побачите. Тут хороші фахівці, і за грубі гроші вони творять дива.
Так, дива за грубі гроші. Та вона не думатиме про це зараз, бо не до того. Майже диво, що батько вижив, але це тільки початок. Зоряна сиділа під операційною сама не своя. Батькові робили операцію — ампутували ноги. На правій — стопу, ліву — до середини гомілки. Діабет запущений, алкоголь виснажив печінку та серце, тато може не пережити операцію. Василь Григорович не дочекався закінчення операції, поїхав у справах. Разів п’ять йому телефонували, він чемно скидав дзвінки, і тільки коли почалася операція, відлучився. А перед тим прибіг захеканий хлопчина з пакунком у руках, передав його полковнику. Василь Григорович пакунок відразу вручив Зоряні:
— Це мобільний телефон для вас, Зірко. На візитці мій номер телефону. У разі необхідності відразу телефонуй і взагалі після операції обов’язково мене набери. Я мушу йти. Справи.
Він поцілував її руку так, як завжди це робив, ніжно затримавши пальці дівчини біля своїх губ. Вона знову зашарілася, та вже навіть не спиняла себе — то було приємно. Вона не стала відмовлятися від подарованого телефону, бо знала: Василь Григорович усе одно вмовить залишити мобільний.
Операція пройшла успішно. Зоряна зателефонувала полковнику, як і обіцяла. Той вислухав уважно і сказав, що в разі будь-якої необхідності вона може навіть посеред ночі дзвонити йому. Тоді зателефонувала на роботу, розповіла про те, що трапилося. Сердешна начальниця, яка завжди її жаліла та підтримувала, дала тиждень відпустки, а потім Зоряна або відпрацює у вихідні, або й так буде. Найбільше лякалася моменту, коли батько прийде до тями. Що він їй скаже, як прийме своє нове тіло, чи не стане звинувачувати її, що дозволила позбавити ніг… Натомість отримала несподівану реакцію. Батько наче повернувся з того світу, бо поводився так, як тоді, коли пам’ятала його мужнім, добрим, щирим. Він просив у неї пробачення, у неї і мами. Бо Валя ніколи від доброго життя їх не покинула б… А тепер… Тепер усе буде по-іншому. То Господь не знав, як його зупинити над прірвою. Він тепер не питиме, він як зможе, так допомагатиме і дружині, і дочці, він зміниться. Вони плакали разом — батько і донька.
Зоряна продовжувала жити у помешканні Лєри, бо зараз було не до розборів із квартирантами. Через три дні Лєрка передзвонила на автовідповідач, що затримується на два тижні. У лікарняних клопотах минув тиждень. Зоряна повернулася до роботи. Батько активно йшов на поправку. Час від часу телефонував Василь Григорович, запитував про батька та звично додавав: «Чим я можу бути корисним?» А чим? Він уже й так багато чим допоміг.
Але… Зоряна добре знала. Просто так нічого не буває. Безкоштовний сир — лишень у мишоловці. Дівчину дивувало інше: жодних натяків, якихось грубих пропозицій, навіть запрошень на вечерю чи чай від Василя Григоровича не надходило. Та доброго самаритянина він аж ніяк не нагадував.
Робочий день майже закінчився. Батька тепер провідувала після роботи. Задеренчав мобільний.
— Зоряна Білововк?
— Так, це я.
— То турбують із ЖЕКу. Велике прохання з’явитися до нас сьогодні. Вас до восьмої години чекатимуть.
Зоряна подумала про найгірше. Зек і компанія, напевно, спалили квартиру. Куди вона батька привезе? Не просити ж Лєрку ще й за батька! Помчала стрімголов додому. Та хоч як грюкала-стукала в двері — їй ніхто не відповідав. Замість старих благеньких, оббитих дерматином дверей з’явилися міцні броньовані з новими замками. Розпитувала сусідів. Хтось вдавав, що нічого не знає, а кому потрібний чужий зайвий клопіт, хтось таки справді нічого не знав. Тільки сусідка зверху сказала, що чула позавчора за дверима її квартири крики та бачила міліцію. І наполегливо спровадила дівчину в ЖЕК. Бо якщо телефонували, то мусить піти. І Зоряна пішла. А там сам начальник ЖЕКу майже урочисто вручив їй ключі від нових дверей її помешкання, а на запитання — що, до чого, як, чому — відповідав розгубленою посмішкою і розвів по-дурному руки:
— Ну той, шановна, квартира ваша, то й живіть з Богом. Наше діло маленьке — не перешкоджати внутрішнім органам робити свою роботу.
Квартира всередині була ідеально вилизана, ні натяку на старих квартирантів. У ванній стояли нові крани, в туалеті — новий унітаз. Очевидно, замінили все те, що банда зека встигла знищити, здогадалася Зоряна. На кухні з’явилася нова газова плита та нові кухонні меблі. Також нові тарілки, горнята, склянки, каструлі… У кімнаті батьків — нові балконні двері, в її кімнаті — нове ліжко, стара книжкова шафа та старий письмовий стіл. На ньому у дивом уцілілій вазі стояли розкішні червоні троянди. Зоряна порахувала їх. Сімнадцять штук, як їй років…
Погладила пелюстки руками. Ніжні на дотик та холодні водночас. Квіти солодко пахли. Вона вже знала, чиїх рук то робота. Гаряча хвиля знову накрила її. Про неї давно ніхто не турбувався. Навіть не так. Ніхто з чужих так про неї ніколи не дбав. Звичайна людська турбота? Благодійництво?
«Дурне наївне дівчисько», — потім скаже вона собі.
Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і дияволом, але не був і другом.
Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя Григоровича:
— Дякую!
7. У загоні
Собою бути — зась!
Турботи? Зграя! — фас!
А як повіриш мріям хоч на мить —
Болить, болить, ще гірше все болить…
І не карайтеся, не треба, не карайтеся.
І совісті терзанням — не давайтеся.
Сприймайте легше. І простіше. І живіть.
Ну, а душа? Колись переболить…
Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна повернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти, внуки… А він все не заспокоїться.
— Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало. А ти говориш про нього, наче то Господь Бог його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку? Він від тебе на сорок років старший. Але й це не важливо! Бо тобі, люба моя, з ним нічого не світить… Я тільки про те, що він хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.
А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може, звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ, точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного разу Зоряна не втерпіла та запитала:
— Тато, а наша мама?
— А де вона, наша мама? — відповідав печально питанням на питання. — Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані Клара — то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її давно. Із нею поруч так надійно і затишно — лагідна погода в домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.