Зірка для тебе
Шрифт:
Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її заледве знає, каже, що вона… Щось гидке стояло зараз перед нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо, притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:
— Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій нічийній дитині, старші вигадали прізвище — Безхатченко.
— Але ж… Але ж… — гидкий звір усередині Зоряни ще пручався. — Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна любити?
Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку, прошепотів:
— Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати. Ти підеш зі мною?
І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора. Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в них і чекало на повернення одне одного.
Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У кожної людини свої зірки. Очі сліпі. Шукати треба серцем». Вона нарешті знайшла.
— Тітко Калино, неждано птаха щастя впала в мої руки. Та сама! Скажи мені, голубонько, чи надовго?
Ніч мовчала. Що ж, вона не думатиме про це. Зараз вона просто щаслива. А це так багато!
11. Крила
Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову — ці крила! Знову — ці крила!
З радості, з розпачу я ж не посміла
мріять про них — а Ти дав мені крила!
Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я — підіймуся, я — підіймуся!
Буду до сонця — на іскорку ближче.
Серцем — зі світом, з людьми поділюся.
Арсен зовсім не розумів Сергія та його вибору. Дивився на Зоряну з осудом та недовірою, чекаючи від дівчини якоїсь каверзи. Очевидно, Олесині повчання давалися взнаки. Навіть пробував через бабуню Ніну вплинути на друга, просячи, щоб та авторитетно «вставила дурню клепки». Бо хіба Сергію така дружина потрібна, з брудною біографією? Та бабуня Ніна відмахнулася від тих порад, прийнявши дівчину в родину з радістю. Вони часто розмовляли із Зоряною просто так, наче і ні про що. Стара мудра жінка раділа, що отримала ще одну онучку. Онучкою з першого дня знайомства вона називала Зоряну.
І дівчина розповідала бабуні про себе, переповіла й про те, чого не хотів знати Сергій. Чомусь відмахувався від її минулого. Жалілася, що це її бентежить, бо життя — то не лишень вона теперішня, а й колишня. Бабуня Ніна просила не ображатися на хлопця.
— Коли буде готовий почути від тебе правду, ти то зрозумієш. Чекай.
І вона чекала. А тим часом Сергій відкривав для неї свій світ. Не любив згадувати дитячий будинок та час, проведений у ньому. Видно, обпився полинового пійла там аж забагато. Хлопець наче розмежовував своє життя: до вступу
Батько з пані Кларою переїхали мешкати в село. Бо шостий поверх був зависоким для чоловіка-інваліда. І хоч Назар уже доволі жваво пересувався на протезах, все ж перевтомлювати ноги не радили лікарі. А ліфт у будинку часто ламався. Тому будиночок тітоньки Калини під Жовквою, який Зоряна майже за безцінь викупила назад, і став у пригоді. Пані Клара пішла на пенсію і постійно опікувалася батьком. Сергій переселився до Зоряни, перед тим зробивши офіційну пропозицію руки та серця.
Смішно і кумедно то все було. Прийшов до них у чорному костюмі, білій сорочці, при краватці. Потім з’ясується, що то все було позичене в друзів спеціально для такого випадку. У руках два однакових букети — червоні гербери. Один, звісно, для пані Клари. Спочатку попросив для годиться руки Зоряни в батька, очевидно, та катавасія була організована бабунею Ніною. Тоді, коли батько сказав, що він не проти та все вирішує Зоряна, плюхнувся смішно на одне коліно й урочисто, навіть трохи пафосно, видав:
— Зорянко, кохана! Я хочу стати твоїм чоловіком. Виходь за мене заміж. Моя душа, Зірко, вже й так давно належить тобі, а щодо руки і серця мусиш подумати, чи вони тобі треба? — і смішно підморгнув їй.
Та про весілля не могло бути й мови. Зоряна була категорично проти. Тихо звінчалися в маленькій церкві під Жовквою. За свідків — Арсен та Олеся, Лєрка категорично відмовилася. Бо… Бо не вірила в це шаленство про «жили довго та щасливо». А Зоряна вірила й зовсім не сумнівалася. Олеся виявилася не такою вже й занудною в своїй правильності. Бабуня Ніна мала талант наставляти на путь істинний тих, хто трішки збивався на манівці. І Олесю вона трохи «підправила», бо закоханому Арсенку потрібна Олеся, а Олесі Арсен.
Бабуня Ніна стала наче головною в їхній великій родині. Навіть мачуха Зоряни, пані Клара, називала її із задоволенням бабунею.
Сергій наполегливо вчився в аспірантурі. Зоряна тим часом закінчила університет і надибала роботу в дитячій бібліотеці. І хоча зарплати в подружжя були невеличкі, та побутові дзюрки вдавалося чудово залатувати завдяки комп’ютерному генію Сергія.
У вільний час вони багато мандрували. Раніше Зоряна й не замислювалася над тим, що світ за вікном настільки цікавий. І не потрібно їхати за край землі, щоб те зрозуміти. Тільки-но наступала більш-менш тепла пора, Сергій із Арсеном, а з ними й Зоряна, вирушали на катамаранах у мандри. Дністер, Збруч, Черемош… Олеся категорично відмовлялася. Вона не любить води, вона любить гори. А Зоряна любить воду, інколи їй здається, що вона навіть пам’ятає той час, коли ще не народилася, плавала собі в небесному морі-небі маминого животика — безтурботна й щаслива зірка.
Жвава мелодія ріки, барвисті береги, пишні краєвиди, що тішать душу і серце. О, то має свій, ні на що не схожий колорит. Течія то прискорюється на примхливих перекатах, то навпаки розмірено та гонорово несе тебе в своїх обіймах. Є у цьому щось камерне, є щось і домашнє водночас. І Зоряні здається, вона знає, чому це так, бо побувало тут зовсім небагато туристів, і тутешні береги та води залишаються й досі трохи дикими.
Найдужче запам’ятала останню їхню спільну подорож. Сплав Збручем. І таке мальовниче та майже нереальне село Окопи, розташоване на півострові, де Збруч впадає в Дністер, де ті дві річки мило обнімаються. Звертаєш увагу на муровані споруди обабіч дороги — Кам’янецьку та Львівську брами. Арсен жартує: «Дві твердині, майже як у Толкієна». Авжеж, майже… То все, що залишилося від колись гучної слави Окопської фортеці.