Зірка для тебе
Шрифт:
Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або поправляла здоров’я.
Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так? Наче все налагоджувалося.
У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний — при краватці та в сірому костюмі — Василь Григорович.
— Доброго вечора, Зіронько! Даруй, що без запрошення. Можна увійти?
8. Зірка впала
Я — не витримала.
Слабка.
Відчуваю хистку порожнечу.
Я — нестримана, он, яка!
Нерви рвуться надвечір.
Я втомилася від питань.
Я втомилась шукати істину.
Зірка падає — не питає,
чи впаде, чи згорить, чи вистигне?
Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з чорною ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку, щось він їй, а тоді… Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич. Уранці прокинулася сама в ліжку — гола-голісінька. Кров між ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.
Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її улюбленою. Схопила його, бо ще трохи — і голова вибухне від звуків.
— Дівчинко моя, — на тому боці масний і ніжний голос Василя Григоровича. — Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую, моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.
Вона надривно дихала в слухавку, кожне мовлене тим паном слово цвяхами вбивалося в голову, розганяло в голові морок. Зоряна стала пригадувати все-все з учорашнього вечора, до напівстогону, до напівзвуку, помислу, бажання, пристрасті, хіті. Алкоголь паралізував плоть, та не душу. Її зґвалтували? Ні, не так, вона дозволила це зробити. Навіть не так. Вона хотіла цього.
Дерев’яними руками підняла подушку. У білосніжному конверті лежала тисяча баксів. У стільки оцінив Василь Григорович її цноту. Вона — хвойда, повія, курва? Запитувала себе. І ненавиділа все довкола: і той світ, що жив за вікном, і хмари, що зараз висіли у небі мляво та хтиво. Гидко було до себе торкатися… Дивилася на дрібно тремтячі руки, ноги в червоних розводах. Кинулася в душ, увімкнула воду… І наче кудись провалилася. Здавалося, що стікала в каналізацію разом із водою, витікала до атома, бо жити не хотілося, дихати не хотілося. Мертва зсередини, пуста в серці, німа в душі. Невідомо, чому вона не захворіла тоді на пневмонію, вода в крані була крижаною. А може, й заледеніла б, та у двері настійливо хтось дзвонив, а потім з усіх сил дубасив. На ватяних ногах добрела до ручки, той поворот замка видавався їй майже подвигом Геракла. Щось там усередині клацнуло, двері навстіж розчахнулися, і до квартири влетіла перелякана стурбована Лєрка.
Подруга проняньчилася з нею два дні. Поїла чаєм, годувала з ложечки. Біль наче ставав меншим, уже майже не пекло. І так не була ніколи говіркою, а тут зовсім заціпило. Відповідала короткими словами або кивком голови.
Навіть на роботу пішла. Спеціально пішла, бо на людях ставало легше. Зап’ялася білою хустиною і так ходила, певно, тиждень. Розум наче жив окремо від тіла, а душа ще далі. Стало враз усе байдужим. Бо зрозуміла, що той світ тримає її на своїх долонях не через те, що вона якась особлива, а тому що у нього така робота: і повії, і поети, й академіки, і зваблені, і зраджені, і щасливі, і злидарі — всі для нього однакові.
Колись тітка Калина розповідала стару легенду про Птаху Щастя, яка не має ніг і, коли дуже втомлюється, просто падає на розчепірені долоні випадкового щасливця, щоб перепочити. Коли ж вона врешті зміцніє, набереться від того «щасливця» сил, то просто, не задумуючись, летить далі, бо у неї насправді власне життя. А що тобі залишається? Так само жити далі або чекати, що вона до тебе колись ще раз зазирне. Або не чекати, а йти своєю дорогою. Чи та Птаха коли сиділа в її долоні? Можливо, в дитинстві. А зараз? Був тільки страх перед тією страшною дорогою, яку мусила долати сама. Проклинала маму, батька, Василя Григоровича, а потім йшла до церкви і просила в намальованих на іконах ликів прощення.
Завтра з санаторію повертається батько. Що вони робитимуть далі, як житимуть? Поставив її перед доконаним фактом — із ними мешкатиме Клара, бо вони, бачиш-но, люблять одне одного. А її? Хтось любить її?
Відчай рвав на шматки серце. Дивилася у нічне вікно на зоряне небо, у квартирі світло не вмикала. Зорі тільки-но зачинали спинатися у тому нічному полі на свої блискучі ноги. Далі? Та чи є для неї далі? Не розуміла, що робить, не тямила себе. Відчай загнав на дах будинку. Стояла на краю дев’ятиповерхівки і дивилася не вниз, а чомусь у небо. Стояла приголомшена тим, що для неї відкрилося. Упала зірка, одна, друга, третя… Лишилися сліди. А вона? Що залишить вона, якщо надумається кинутися вниз? Тільки мокру червону пляму крові на асфальті… Присіла, обійняла ноги руками, не перестаючи дивитися в небо. Може, й задрімала, бо здалося раптом, що ніжна й тепла рука торкнула її за плечі, наче хотіла зігріти. Озирнулася. Порожній дах, а поверх нього — зорі-зорі-зорі.
І враз чітке розуміння прийшло до неї, так, наче те вона вже знала, але відчула нутром щойно. Дві зірки дивилися на неї з неба, тільки на неї. Вона їх упізнала — то мама та тітонька. Вони наче казали: «Дитино, не смій! Бо чи зустрінемося ми, коли ти це зробиш?» Ох, те розуміння… Тітонька мертва, і мама мертва, знала це. Мертва! А вона? Вона житиме, бо так треба, бо вона не хоче впасти і вже не піднятися ніколи. Вона ж Літавиця, зірка, що падає, і зірка, що завжди повертається на небо!
Вона спустилася до себе в квартиру і зателефонувала Василю Григоровичу. Попросила про послугу — розшукати маму в Італії. Йому тон розмови сподобався. Бо вона не скиглила, не благала, не дорікала. І він пообіцяв, бо він — людина слова.
І слова він дотримав. Мама була мертва. Її тіло довго пролежало в морзі невеличкого італійського містечка, як таке, що в розшуку. А потім, коли ніхто не зголосився, її поховали під серійним номером на соціальному цвинтарі. Валентину Білововк за знімком упізнали працівники моргу. Василь Григорович запитував, чи вимагатиме Зоряна перевезення тіла матері на батьківщину. Вона вимагатиме, вона поховає її поруч із тітонькою і приходитиме до них на розмову.
А тоді був похорон після похорону. Наглухо запечатана труна, де покояться залишки її матері, того, що не встигло зогнити в італійській землі. На її труп поліція випадково натрапила у лісі. Звичайне пограбування. Грабіжник надто сильно вдарив жінку по голові. Пропали сережки, золота обручка, ланцюжок із хрестиком. Не було при ній і сумки, з якою вона пішла на закупи для своїх сеньйора та сеньйорити. Зникла вона насправді вже через місяць після того, як стала працювати в доньки пані Ренати. Італієць строго-насторого заборонив дружині шукати служницю-українку. Валентина була нелегалкою, і чоловік не хотів мати проблем із італійськими законами.
Батько плакав над могилою своєї колишньої дружини. Плакав щиро, звинувачуючи себе в усьому. Якби не його слабкість духу, якби… Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того «якби», бо воно — навіть не перехрестя доріг, інколи то — звичайнісіньке болото. Два хрести один біля одного на цвинтарі, між хрестами на інвалідному візку батько, яким зворушливо і щиро опікується пані Клара.
«Вона його любить. Його, інваліда. Любить». Дивилася Зоряна на тих двох і торопіла від свого знання. А вона? А її? Ті, хто любили, пішли. А батько? Він сам потребує зараз тепла, мов замерзла земля після льодовикового періоду.