Безсоння
Шрифт:
Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:
— Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…
— О, я все сприймаю серйозно, — перервав його Ральф. — Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…
— Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! — Ед майже кричав.
— Звичайно, не зобов’язаний. Ти можеш просто покласти слухавку. Зрештою, це твоя справа. Але поки ти не зробив цього, я буду говорити, Еде. Тому що ти мені подобався, і мені знову хотілося б ставитися до тебе добре. Ти кмітливий, Еде, незалежно від галюцинацій, думаю, ти зможеш зрозуміти мене: Лейдекер знає, і він буде спостерігати за тоб…
— Ти ще бачиш барви? — несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.
— Які барви? — заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.
— Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.
— У які справи? — запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.
— Сили, — відповів Ед. — Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.
«Сили. Істоти».
— Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?
— Так. — Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».
— Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.
— A-а, маленький лисий лікар, — сказав Ральф. — Розумію. Спершу Кривавий Цар і центуріони, а тепер ось і лисий лікар. Певно, далі буде…
— Прибережи свій сарказм для інших, Ральфе. Просто тримайся від мене подалі, чуєш? Тримайся подалі.
Почулися гудки, і Ед пропав. Ральф дуже довго дивився на телефонну слухавку, затиснуту в руці, потім повільно поклав її на важіль. «Просто тримайся від мене подалі». А чому б і ні? У нього й своїх проблем вистачає. Ральф повільно пройшов у кухню, поставив так часто рекламовану по телебаченню вечерю (філе пікші, між іншим) у духовку й спробував викинути з голови протести проти абортів, аури, Еда Діпно й Кривавого Царя з його центуріонами.
Це виявилося легше, ніж можна було собі уявити.
Розділ шостий
Літо проминало майже непомітно, як це завжди буває в Мені.
Передчасні пробудження Ральфа тривали, і на той час, коли осінні барви спалахнули на деревах, що ростуть уздовж Гарріс-авеню, він розплющував очі вже о другій п’ятнадцять ночі. Це було зле, однак його обнадіювала майбутня зустріч із Джеймсом Роєм Гонгом, до того ж феєрверк, який він побачив у день знайомства із Джо Вайзером, більше не повторювався. Іноді навколо контурів предметів з’являлося тьмяне мерехтіння, але, як переконався Ральф, варто йому було заплющити очі й, порахувавши до п’яти, знову розплющити їх, як мерехтіння зникало.
Точніше… Зазвичай зникало.
Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.
Він подобався людям — очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».
«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.
Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. — Елен».
Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.
Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.
Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.
Плакав — можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.
Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав — навіть на похороні Керолайн, — зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.
Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.
— Привіт, Білле, — тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:
— Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.