Безсоння
Шрифт:
«А хто ж оповість їм про це, Ральфе? Може, ти?»
Ні. Так далеко заходити він не збирався, принаймні, в цей час. На відміну від його походу в поліцейський відділок для розмови із Джоном Лейдекером про торішній інцидент, це було б схоже на цькування. Однаково що написати «Убити цю суку» поруч із фотографією жінки, чиї погляди не збігаються з твоїми.
«Усе це дурниці — хіба ти не розумієш?»
— Я нічого не розумію й не знаю, — відповів сам собі Ральф, підвівся і підійшов до вікна. — Я занадто утомився, щоб розуміти. — Але дивлячись із вікна на двох чоловіків, що виходили з «Червоного яблука», він справді зрозумів дещо, згадав щось, і його одразу кинуло в холодний піт.
Сьогодні вранці, коли Ральф вийшов з аптеки і його переповнило видовищне світіння аур — і відчуття переходу на інший рівень усвідомлення світу, — він нагадував собі знову й знову: насолоджуватися, але не вірити. Адже якщо він перейде цю тонку грань, то цілком може опинитися в одному човні з Едом Діпно. Ця думка майже навернула його на неясний асоціативний спогад, але феєрія аур відволікла, перш ніж він устиг навернутися. Зате тепер Ральф зрозумів: Ед теж говорив щось про бачення аур, чи не так?
«Ні — можливо, він і мав на увазі аури, але слово, яке він ужив, було «барви». Я майже певен у цьому. Це пролунало одразу ж після зізнання, що він усюди бачить трупики вбитих дітей, навіть на дахах. Він сказав…»
Ральф простежив, як двоє чоловіків сіли в старенький пікап, і подумав, що ніколи не зможе точно відтворити слова Еда; він занадто втомився. Потім, коли пікап від’їхав, залишаючи позаду хмару вихлопних газів, які нагадали Ральфу про яскраву бордову субстанцію, що виривалася з вихлопної труби хлібного фургона сьогодні вранці, той спогад справді прийшов.
— Ед сказав, що іноді світ сповнений барв, — повідомив Ральф порожній кімнаті, — але в певний момент усі барви стають чорними. — Гадаю, саме так він і сказав.
Близько, але чи все? Ральф вважав, що в просторікуваннях Еда було ще щось, але він не міг пригадати, що саме. Та й чи настільки це важливо?
Однак його нерви наполягали, що це надто важливо — холодок розтікався по спині, перетворюючись у смугу мерзлякуватої липкості.
Позаду задзвонив телефон. Обернувшись, Ральф побачив, що апарат окутаний хмарою лиховісного червоного світла, темно-червоного, кольору крові, що витекла з носа, й (півні, забіякуваті півні) півнячих гребенів.
«Ні, — простогнав його мозок. — О ні, Ральфе, не починай усе спочатку».
Із кожною новою треллю червона хмара навколо апарата ставала яскравішою, насиченішою, а в перервах між дзвінками темніла. За формою вона нагадувала серце з телефоном усередині.
Ральф замружився й знову розплющив очі — червона аура зникла. «Ні, просто зараз ти не можеш бачити її. Швидше за все, ти відігнав видіння зусиллям волі. Іноді так відбувається уві сні».
Йдучи до телефону, Ральф повторював собі: і самі аури, і здатність бачити їх — суцільне божевілля. І все ж це не так. Бо якщо це божевілля, звідки б він знав, що телефонує Ед Діпно?
«Дурниці, Ральфе. Ти вважаєш, що телефонує Ед, лише тому, що думав про нього… А через надмірну втому у твоїй голові цілковита плутанина.
Нумо, зніми слухавку, і ти зрозумієш. Швидше за все, телефонують із лікарні — довідатися, чому ти так давно не здавав аналіз крові, або агент хоче змусити тебе передплатити журнал або газету».
Але Ральф був упевнений у зворотному.
Він зняв слухавку і сказав «алло».
Відповіді не було. Але хтось дихав у слухавку, Ральф чітко чув подих.
— Алло? — повторив він знову.
І знову переривчастий подих. Ральф уже збирався сказати: «Я кладу слухавку», коли голос Еда Діпно вимовив:
— Я дзвоню через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди.
Смуга холоду на спині перестала бути лінією, тепер уся спина від шиї до хрестця покрилася тонкою шкоринкою льоду.
— Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. — Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.
— Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.
Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.
— Невже? — рівним голосом вимовив Ральф.
— В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди — або, можливо, якісь надприродні істоти — вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?
Ральф, стоячи поруч із диваном, смикав телефонний провід і раптом помітив неясне червоне світіння, що виступає на проводі, немов піт. Світіння пульсувало в такт словам Еда.
— Ти ще зі шкільних часів спеціалізуєшся на вигадках, старий.
Ральф мовчав.
— Я не став ображатися на твій дзвінок у поліцію, після того як дав цій суці урок, якого вона цілком заслужила, — сказав Ед. — Я подумав, що це… Скажімо так, дідусева турбота. Або, можливо, ти розраховував, що вона буде дуже вдячна і дозволить тобі трахнути її? Ти, звичайно, старий, але на смітник тобі ще зарано. Може, ти гадав, що вона хоча б дозволить тобі взяти її пальцем?
Ральф мовчав.
— Я правий, старий?
Ральф мовчав.
— Гадаєш, ти спантеличиш мене мовчанням? І не сподівайся. — Ед справді говорив так, начебто його спантеличили. Немов зателефонувавши сюди, він уже мав у голові власний сценарій розмови, який Ральф відмовлявся читати. — Не зможеш… Краще тобі…
І тут Ральф заговорив:
— Мій дзвінок у поліцію після побиття Елен не роздратував тебе, але сьогоднішня розмова з Лейдекером, мабуть, таки вибила з колії. Чому, Еде? Може, ти нарешті починаєш замислюватися над своєю поведінкою? І думати?