Чорна рада
Шрифт:
Ч ѕохмурна, похмурна година! Ч каже сам соб>= Ўрам.
Ч Ќе така ще, €к тоб>= здаЇтьс€, Ч сказав —омко.
Ч fай, боже! ј що ти скажеш про посп>=льство, що купитьс€ коло Ќ>=жен€, нехай бог криЇ, наче €к було на початку ’мельнищини? —е все брюховц>=!
Ч Ќ>=чого не скажу. ћен>= б>=льш њх жаль, н>=ж досадно; б>=льш досадно, н>=ж страшно. ѕоки в мене в табор>= козаки да гармати, € н>= про що й гадки не маю. “и думаЇш, може, мене дуже засмутили миргородц>= да полтавц>= з з>=ньк>=вц€ми? Ќе засмутили вони мене, а преогорчили. Ќе те мен>= шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.
Ђќ, голово ти мо€ золота! Ч подумав Ўрам. Ч оли б то так ус>=, €к ти, держались чест>= да правди! ј то на кого не згл€неш Ч ус€ке, мов зв>=рюка, про свою т>=лько шкуру да про св>=й берл>=г дбаЇї.
”њхали в м>=сто. “>=лько що перењхали алатовку-урочище, аж ось перегородила њм дорогу процес>=€: несли мертвого.
ѕитаЇтьс€ Ўрам:
Ч ого ховають?
ажуть:
Ч ¬>=йтенка.
Ч ўо сьогодн>= з fомонтовичем на божий суд ставав?
Ч “ого самого. Ќе послужила фортуна горопас>=. “>=лько ст€лись на шабл€х, зараз так >= положив його вражий кармазин.
Ч , н>=-бо! Ч перебив тут хтось >=збоку. Ч ѕерше fомонтовиченко влучив в>=йтенка по л>=в>=й руц>= Ч кров так >= задзюркот>=ла. ћ>=й батько сам там був, дак розказував. Ўарпонув та й каже: Ђод>=, буде з тебе!ї ј в>=йтенко: ЂЌ>=, або мен>=, або тоб>= не жити на св>=т>=!ї Ч Ђfак нехай же, Ч каже, Ч господь успокоњть твою душуї, Ч та й почав нал€гати ще б>=льш на в>=йтенка. ѕопл€мував його скр>=зь ранами. Ђй, Ч каже, Ч год>=! ѕожалуй сам себе!ї ј той маха та й маха наосл>=п, аж поки дано йому так, що й покотивсь, €к сн>=п.
Ч Ќехай, нехай! Ч каже ще один, >=дучи мимо. Ч ¬>=зьме колись >= наша!
fивитьс€ Ўрам, аж за труною того в>=йтенка трохи не весь Ќ>=жень п>=дн€вс€; >= все сам>= м>=щане: жодного в кармазинах. fивитьс€ ¬асюта, аж за м>=щанами сунуть >= козаки н>=женськ>=; >= все т>=лько товариство: жодного сотника, н>= отамана. <=дуть, утупивши оч>= в землю, >= мов не бачать н>= гетьмана, н>= ¬асюти з старшиною. Ўрам т>=лько похитав головою. Ќ>=чого не сказав >= —омко, дивл€чись, що козаки, зам>=сть табора п>=д м>=стом, опинились на в>=йтенкових похоронах, наче в свого полковника, да ще п>=д такий великий час. ј старшина т>=лько м>=ж собою згл€дувалась. «розум>=в, мабуть, щось >= ¬асюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманов>=, повернув до свого двору. —таршина Ќ>=женського полку теж роз’њхалась по дворах; а з других полк>=в поњхали за —омком до табора. ј табор —омк>=в сто€в п>=д Ќ>=женем, за Ѕ>=л€вськими левадами.
fоњжджають до табора, аж у табор>= ще оддалеки чути гом>=н, галас. ѕрињжджають ближче, аж округи табора жодних бекет>=в. озаки зм>=шались, €к у браз>= гуща; той туди, той туди йде, а жодного пор€дку м>=ж ними немаЇ. ј тут ще почало темн>=ти, так —омкове в>=йсько Ч наче те море, що спереду ще хоч видно, €к хвил>= ход€ть, а дальш, у темнот>=, так уже т>=лько реве да бурхаЇ.
fобравшись до свого намету, —омко зараз звел>=в позвать перед себе ¬у€хевича. инулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у так>=й м>=шанин>=. —омко напавсь на п>=дручник>=в генерального писар€, сердивсь, кричав; дал>= бачить, що тим серцем м>=шанин>= таборов>=й не запоб>=гне, роз>=слав старшину по всьому обозов>= козак>=в гамовати, а сам с>=в на кон€ >= поњхав пом>=ж наметами. Ўрам њхав за ним, похмурний, €к н>=ч, що надходила.
јж ось >= генерального писар€ уздр>=ли. “ой давно вже њздив по табору, гамуючи козацтво, т>=лько од його гамованн€ >=ще г>=рш п>=д>=ймавсь гом>=н.
Ч ¬раж>= д>=ти! Ч кричить. Ч ѕ>=чкури! Ќавчимо ми вас старшину шановати! Ќе будете ви в нас копилити губу, €к т>=њ запорожц>=, що вс>= в њх р>=вн>=. ѕор>=вн€Їмо ми вас так, що й не захочете. ћало чого не буваЇ, що запорожц€м усюди сво€ вол€, що з ними старшина й гетьман запан>=брата. ѕожалуй! ” њх нема н>= вбогих, н>= багатих; так на те ж вони запорожц>=, козаки над козаками. ј ви що? ћужики! “а€ ж мужва! fа ми вас, вражих д>=тей, батогами! ќсь нехай лиш рушать раду Ч ми вас повернемо в земл€ну роботу! fамо ми вам знати козацькую вольность!
“ак вигукував в>=йськовий писар, >= байдуже йому, що круг його наче море >=граЇ. <=, так €к от хвил>= розход€тьс€ перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаютьс€, так т>=њ козаки спершу розступл€тьс€, щоб дати дорогу писарському поњзду, €к же проњде, то й зачнуть >=ззаду вигуковати:
Ч „и чуЇте, що пан писар глаголе? ћи мужва! Ќас батогами! —ипати вали по городах нас приставл€ть! fак ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? <= так ще мало нам зневаги? ¬али сипати? Ќе д>=ждуть же вони сього! Ќе д>=ждуть, не д>=ждуть! Ч гукали ще голосн>=ше т>=њ, що були дальш од писарського поњзду.
ј в>=йськовий писар, хоть >= чув, да не озиравсь. ¬>=н своЇ козакам провадив.
Ч ѕане писарю, Ч каже —омко, перестр>=вши його. Ч ўо отсе в тебе за пор€док? ’>=ба на те € дав тоб>= бунчука?
ј той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:
Ч “а от, пане €сновельможний, €ке тут лихо. Ќедалеко зв>=дси табор запорозького гетьмана…
Ч етьмана! Ч крикне —омко, що аж покрив увесь галас. Ч ’iба в тебе й опрiч мене Їсть гетьман? “ак убирайс€ ж до його њздити на свин€х! Ч i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. ѕочувши —омкiв голос, зараз круг його всi замовкли.
Ч етьман, гетьман прибув! Ч п>=шло скр>=зь по таборов>=; >=, скоро рознеслась така чутка, зараз де€к>= бурл>=њ схаменулись, подумали про свою голову. —омко-бо жарт>=в не любив. ўирий >= незлобивий був лицар, да вже ж €к >= допечуть йому, то стережись тод>= кожен. ” табор>= в нього або в поход>= знай свою лаву Ч не так, €к у >=нших. “им-то й били сомк>=вц>= непри€тел€ всюди, де т>=лько стинались. «нали, чого стоњть —омко, ус>= стар>=њ, значн>= козаки; а в>=йськова чернь про те байдуже: њй аби вол€. ќт п>=д сю-то волю й п>=д’њхав <=ванець >=з своњми запорожц€ми, >= п>=шло усе, €к у казан>= кип>=ти.
Ч ј що, пане гетьмане? Ч каже Ўрам. Ч ћоже, ще й тепер за свого писар€ заступишс€?
—омко т>=лько махнув рукою >= поњхав до свого намету.
Ч fай лиш, сину, мен>= свого бунчука, Ч каже Ўрам, Ч € л>=пше од €кого-небудь недол€шка в тебе попор€дкую.
—омко оддав йому мовчки.
ЂЅ>=дна козацька голово! Ч подумав сам соб>= Ўрам. Ч ќтак-то завсегда доводитьс€ нам та честь да слава! «боку дивл€тьс€ люде, дивуютьс€, що блищить, с>=€Ї, а в серце н>=хто не загл€не. “ут день >= н>=ч м>=зкуЇш розумом, не знаючи спочинку, а тут п>=д боком гадюки сичать >= на твою душу чигаютьї.