Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

— З твоєю допомогою, — посміхнулася вона, на мить притулившись до нього. Відтепер і назавжди.

Вони відійшли вже досить далеко від села, але поки ще не бачили нічого, крім чорної землі і зоряного неба. Час від часу Річард зупинявся, щоб оглянути околиці і дістати з кишені чергову порцію листя.

Минула північ. Місцевість почала знижуватися, і Річард знову зупинився.

— Бантаки піднімуться до нас, — сказав він, — і нема чого йти їм назустріч, ризикуючи нарватися на який-небудь сюрприз.

Річард витоптав

в траві невеликий п'ятачок, і вони влаштувалися там в очікуванні. Кожному вдалося урвати кілька хвилин сну, поки інший вдивлявся в темряву. «Скільки уже разів нам доводилося ось так охороняти сон один одного», — подумала Келен, дивлячись на сплячого Річарда. Чи прийде день, коли вони зможуть просто заснути і не буде необхідності за чимось стежити. Заснути удвох… Прийде, вирішила вона, і досить скоро. Річард з'ясує, як замкнути завісу, замкне її, і все закінчиться. Вони заживуть в спокої і мирі.

Келен щільніше загорнулась в плащ і притиснулася до Річарда. Від тепла його тіла вона трохи зігрілася, і її потягнуло в сон. Їй хотілося сподіватися, що Річард не помилився, і бантаки прийдуть з півночі. Якщо вони нападуть зі сходу, проллється багато крові. Чандален не здатний на милосердя, а Келен не хотіла нічиєї смерті. Бантаки — теж її народ. Вона занурилася в неспокійний сон, і її остання думка була про Річарда.

Річард розбудив її, але тут же затиснув їй рота долонею, а іншою рукою притиснув до землі, не дозволяючи піднятися. Праворуч, на сході, небо вже починало світлішати. Притиснута до землі, Келен не могла нічого побачити, але по тому, як напружилися м'язи Річарда, розуміла, що хтось іде.

Річард не ворушився, він напружено вдивлявся в досвітню імлу.

Суха трава м'яко шаруділа під поривами вітру. Вузькі хмари на сході прагнули закрити своєю чорнотою сонце, що сходило. Намагаючись не шуміти, Келен повільно звільнилася від плаща. Бантаки впізнають її довге волосся, але вона хотіла, щоб вони побачили і її плаття і зрозуміли, що Мати-сповідниця появилася тут не випадково. Річард теж скинув плащ. У сухій траві замигтіли неясні тіні. Келен і Річард піднялися на весь зріст.

Бантаки, озброєні луками та списами, йшли, витягнувшись в тонку лінію.

Келен з Річардом опинилися біля самої її середини. Пролунали здивовані вигуки, і лінія зламалася. Бантаки зупинилися.

Келен стояла не рухаючись. Її обличчя перетворилося на нічого не виражаючу маску сповідники. Так навчала її мати. Річард поклав руку на меч.

Бантаки, одягнені в простий похідний одяг, підняли луки. Видно було, що вони вельми здивовані таким поворотом подій.

— Як ви смієте загрожувати Матері-сповідниці? — Голосно крикнула Келен. — Опустіть зброю! Негайно!

Бантаки заозирались. Їм не вірилось, що, крім цих двох, тут більше нікого немає. Їх впевненість похитнулася. Вони хотіли зробити щось небувале і знали про це. Здавалося, вони не можуть вирішити, стріляти в Мати-сповідницю чи, навпаки, впасти перед нею на коліна. Келен загрозливо зробила крок їм назустріч:

— Негайно!

Бантаки відсахнулися. Стріли і списи повернулись на Річарда. Ймовірно, бантаки сподівалися, що це буде непоганий компроміс. Але Келен так не вважала.

Вона зробила ще крок вперед і загородила собою Річарда. Тепер списи і стріли знову дивилися на неї.

— Ти думаєш, що робиш? — Прошепотів Річард у неї над вухом.

— Стій спокійно і не заважай. Якщо не примусити їх опустити зброю і почати переговори, нам кінець.

— Але що відбувається? Я думав, тут всі бояться Матір-сповідницю.

— Вони бояться, але користуються тим, що зі мною немає чарівника. Тому вони і знахабніли. Втім, їхня поведінка все одно дуже дивна. — Вона зробила ще один крок вперед. — Хто буде говорити від імені бантаків? Хто з вас візьме на себе відповідальність за те, що бантаки наважилися загрожувати Матері-сповідниці?

Бачачи, що, цілячись в Річарда, вони одночасно ціляться і в Матір-сповідницю, бантаки занепокоїлися і трохи опустили зброю.

Ненабагато, але все ж опустили.

Нарешті вперед проштовхався якийсь старий і зупинився перед Келен. Він був одягнений так само просто, як і інші, але на грудях у нього висів золотий медальйон — символ влади. Келен знала цього старого. Ма-Бан-Грід, вождь і шаман бантаків. Його пооране зморшками обличчя було похмурим; Келен ніколи не бачила його таким, в її пам'яті Грід був незмінно веселою і усміхненою людиною.

— Я буду говорити за бантаків, — прошамкав він: у нього залишалися тільки два передніх зуба. Потім Ма-Бан-Грід глянув на Річарда. — Хто ця людина?

Келен насупилася:

— Ма-Бан-Грід допитує Мати-сповідницю замість того, щоб вітати її, як належить?

Воїни захвилювалися. Але Ма-Бан-Грід не зніяковів. Погляд його залишався як і раніше твердим.

— Зараз погані часи. І ми на чужій землі. Ми тут не для того, щоб вітати тих, хто постане перед очима бантаків. Ми прийшли вбивати людей Тіни.

— Чому?

Ма-Бан-Грід підійшов до неї впритул:

— Вони самі хотіли війни, так попередили нас духи, і почали її, убивши одного з моїх людей. Ми повинні знищити людей Тіни, поки люди Тіни не знищили нас.

— Війни не буде! Я — Мати-сповідниця, і я не допущу цього! Якщо ви не послухається, я покараю вас своєю владою!

Воїни позадкували, злякано перешіптуючись. Але Ма-Бан-Грід не рушив з місця.

— Духи-брати сказали, що Мати-сповідниця не віддає більше вказівок народам Серединних Земель. І доказом тому служить те, що вона позбулася підтримки чарівників. — Він похмуро глянув на неї. — Я не бачу з тобою чарівника. Духи-брати, як завжди, сказали правду Ма-Бан-Гріду.