Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?
Дядечко на ім’я Бог
Двадцять шість хвилин — це мало чи багато? Так чи інакше, а якийсь час у нас залишився, і Я хотів би зробити кілька зауважень. Так, про всяк випадок, можливо, комусь буде цікаво, може, комусь справді вони стануть у пригоді — хто знає?!
Ви ніколи не питали себе, чому так часто в науці, літературі чи мистецтві йдеться про існування паралельного, чи то пак, дзеркального світу? Ні? Дивно. Але Я однаково вам відповім — тому, що він існує. Але той світ перебуває трохи в іншому стані, ніж дехто з вас уявляє, це зовсім не дзеркальне відображення вашого світу на зразок «добро-зло», «світло-темрява» і не паралельний за часом і простором світ — зовсім ні! Як завжди, ви занадто марнославні. Це звичайна інша планета, і, якщо вже бути зовсім відвертим, це радше ви її відображення
Тож приготуйтеся, зараз я відкрию останню невеличку таємницю: розкажу, звідки пішли ви, люди. Ви ж так багато часу присвятили тому, щоб дізнатись, де ж починається світ, наче Моєї історії вам замало. Справді, я дещо спростив її, але в головному... Єдині, кого варто пожаліти, — це мавпи. Їм дісталося найбільше. Добре, проїхали...
Тож насправді ця планета за розміром і умовами життя ідентична вашій — майже ідентична: і за атмосферою, і за флорою, і за фауною, і за походженням, навіть життя на ній зароджене Мною типовим чином — у цій справі є лише один рецепт. Можна сказати, це Мій перший досвід Творення. І значно вдаліший, зазначу. Річ у тому, що там живуть довершені люди. Вони не розумніші за вас, зате значно чутливіші до Мене, розумієте? Вони нічого не спаплюжували, тож у них усе гаразд. Єдина проблема, яка їх турбує, — як фізично проіснувати якомога довше? Тому вони обрали вашу планету і клонували тут життя. Вони, а не Я, зауважте. Я був не проти клонування в цьому випадку, бо вони варті жити довго, не вічно, але довго! Звісно, що не всі їхні дослідження й експерименти приводили до зразкових результатів, тож невдалі тіла вони переправляли сюди, на Землю, де бігали тоді лише мамонти і бронтозаври. Як і невдалі душі. Спочатку Адам і Єва, потім інші... Так виникло людство, так виникли ви. Тож ви — просто клони. Похибки досліджень. Я взяв вас під Свою опіку: усе ж таки, думав, також люди, тварі Господні, думав, зможу щось виправити... Не поправив, хоча намагався щосили. Тепер от за клонування взялися і ви. І можна лише уявити, яким калічним буде наступне людство! Жах!
Така от сувора правда. Сподіваюсь, тепер Я все остаточно вам пояснив і всі непорозуміння розв’язано. Чи, може, ні? Може, пісеньку, казочку, міф, легенду, роман, сінема, Інтернет наостанок? Хай там як, нам час прощатися.
Тож тепер Я просто зникаю, чесно відповівши на всі ваші головні питання: і яким чином ви з’явилися, і що з вами трапилось, і коли й як ви помрете, і що буде потім — тобто тепер нічого. Тож навряд чи ми потрібні одні одному в такій ситуації, погодьтеся. Бувай, людство. Добраніч.
Макс
Монолог терориста
Перед тим, як Його вбити, я маю попередити вас про кілька важливих речей.
1. Місто
Зараз я піднімуся східцями на дев’ятий поверх. Вийму ключ, відімкну проіржавілий навісний замок, вилізу по хиткій металевій драбині на дах — і перед моїми очима розпросториться місто. Воно не велике, не славетне і мало чим цікаве, інколи, зазвичай весною, дуже красиве, але завжди занедбане, та іншого мені не дано. Міста — як батьки, їх не вибирають, це вони нас вибирають, тобто створюють у певному сенсі нас такими, як ми є. Трапляється, що декого з нас протягом життя вибирає декілька міст по черзі, і ми однаково палко падаємо в їхні обійми.
Але я — однолюб. І моє місто щодо мене, як виявилося, так само. Я не шукаю собі іншого міста й іншого місця в житті. У цьому моя слабкість, бо я ніколи не житиму в столиці і не питиму сумнівний нектар її успіху і розваг, але в цьому і моя сила, тому що я не лещуся до примхливої удачі і скажених грошей і не марную по півтори години щодня в автомобільних заторах, вичікуючи вільну хвилинку, щоб розгорнути книгу або подумати у спокої. Моє маленьке місто робить мене вільним, тут у мене години вільного часу, і в цьому також причина моєї любові до нього й моєї вдячності. Тепер я вже не пригадаю, коли в свідомості зібралися докупи всі вулички і провулочки, усі парки й паркани, усі дерева й річки, мости і тротуари, всі люди, всі його жінки, нічні клуби, спортивні майданчики й дискотеки, кафе й офіціантки, усе сміття й рекламні вивіски, магазини й базари, мої шкільні оцінки, синці, подряпини, втечі й погоні — коли в моїй свідомості все це чітко окреслилося в його ім’ я і його образ, окреслилося — і самоідентифікувалося з моїм життям і з моїм ім’ям. Потроху я пізнавав це місто, я пізнавав його жінок — тепер я знаю: якщо ти хочеш пізнати місто, треба пізнати його жінок і прочитати його газети. Пропаганда, секс і міста — оце три чудовиська нашої цивілізації. Чудовиська, які рано чи пізно поглинуть її.
Звісно, далеко не завжди все було чудово в наших стосунках: іноді між нами виникали сварки, ми навіть не розмовляли по кілька років, і кожен думав, що все, терпець урвався, годі, треба з цим кінчати, але наші
Тепер я люблю своє місто. Люблю так само, як і десятки тисяч його мешканців, тільки за те, що в ньому живу. Бо за все інше любити його майже неможливо. Ми всі його любимо лише за те, що воно інколи свідок, а інколи — безпосередній учасник нашого буття. Спливають роки — роки мого життя, і я вже не можу відірвати від міста жодної його хвилини. Кожен власний учинок я прикладаю до нього. Це виходить поза бажанням чи волею, це відбувається само собою, як само собою відбувається й саме наше буття. Так склалося, і ні я, ні місто поки що не бачимо жодних причин щось змінювати. Так і є: спочатку міста стають нашими батьками, потім — коханками, а потім перетворюються на дружин. Саме так любить чоловік свою другу половину напередодні золотого весілля: я звик до міста, як чоловік звикає до дружини, з якою прожив не один десяток років. Дружини теж спочатку не дуже подобаються: куховарять значно гірше від бабусь, у них усе або напівсире, або підгоріле, не так ретельно доглядають за домом, як це робила мама, не встигають вчасно попрати або попрасувати сорочку, багато балакають по телефону та марнують час, п’ючи каву з подругами, витрачають гроші на пусті дрібниці, але з часом ви звикаєте, а згодом уже не можете й уявити коханої без її дурних звичок, бо, насправді, без них це була б уже не вона, правда? Тим більше, що, так чи інакше, дружини зрештою навчаються куховарити і господарювати; стають матерями наших дітей — стають співавторами продовження життя — так само, як і міста стають співавторами наших доль. І ми прощаємо їм усе, що нас дратує, за одну-єдину річ — і дружинам, і містам — за звичку бути поруч і не міняти своїх звичок. Подивіться: ось воно, моє місто, розкинулося вогнями вулиць і проспектів центру та темними ямами околиць! Дивитись на нього з дахів — завжди маленьке свято для мене.
Отже, я хочу попередити вас про кілька важливих речей.
По-перше, я розповідатиму свою історію, сидячи на даху дев’ятиповерхового будинку, — це ви вже зрозуміли. Я смиренно чекатиму, коли диктор на стадіоні, що тепер світиться вогнями метрів за триста внизу, навпроти мене, оголосить прізвище почесного гостя, пана Х., почесного президента клубу «!!!» всемогутнього міністра МВС. Стадіон невдоволено загомонить і засвистить, чиновники — від страху за невідворотні кар’єрні наслідки такої ганебної та невдячної поведінки плебсу — повтискують дупи в крісла, але він встане й усміхнеться, наче нічого не сталося. Усміхнеться — і зневажливо привітає рукою повітря. Потім підбере поли свого найдорожчого в Східній Європі пальта і знову сяде. А через секунду ми разом із вами натиснемо на цю чорну кнопку, пролунає вибух — і тоді всім буде вже не до футболу. Такий у мене план на сьогоднішній вечір, тож приєднуйтесь!
Тепер тут досить прохолодно, дме неприємний вітер — не те, що там, унизу, де ще панує пізня, але напрочуд тепла осінь, і я, мабуть, погарячкував, не захопивши рукавиць і теплої шапки. Коли я приходив сюди позавчора вдень, щоб прилаштуватися до місця, було зовсім тепло і світило сонце, я зовсім не подумав про те, що ввечері може бути якось інакше. Це в мене через брак досвіду вбивств на свіжому повітрі. Тож я кожної хвилини поглядаю на годинник: 16.30. Чекати, доки суддя коротким різким свистком розпочне матч, лишилося півгодини.
Звідси, з даху — ідеальний вид, і крізь м’яке електричне світло я добре бачу майже половину смарагдового поля, на якому, розминаючись, рухаються наші футболісти в червоній формі. Вони передають один одному м’ячі, грають у «квадрат», кілька гравців б’ють по воротах, готуючи голкіпера до атак суперника, на трибунах — підбадьорливий шум, такий гомін ви можете почути лише на трибунах стадіону. Шум переповненого стадіону — це щось містичне, шум стадіону — єдине, що зв’язує сучасну людину з магічними давніми часами. Заклинання десятків тисяч, а інколи і сотень тисяч людей, які моляться про одне — перемогу улюбленої команди. Футбол — наймасовіша сучасна колективна молитва. Вони моляться на круглий тотем, який трохи нагадує земну кулю, моляться на м’яч, який трохи нагадує бомбу. Скоро вже почнеться матч, ось нарешті наш тренер покликав футболістів до роздягальні, щоб дати останні настанови перед цим безнадійним поєдинком, і гравці червоним струмочком потяглися до лави запасних, і газон залишається порожнім... Диктор починає оголошувати склади команд, мені навіть видно краєчок великого цифрового табло, на якому зазвичай висвітлюються прізвища учасників матчу, рахунок та недоладні повтори забитих голів.