Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Через рік ми переїхали туди, де я живу і тепер, у невеликий районний центр на Слобожанщині. Дід Петро мене не дуже любив: уже тоді він казав, що з онука нічого путнього не вийде для цієї країни, бо вважав, що жити можна тільки для СРСР — і будувати комунізм. Очевидно, по мені з дитинства було видно, що для СРСР я людина пропаща. Малим я таки знову питав: «Діду Петре, а скільки ти німців убив на війні?» Дід мовчав і дивився на мене похмуро спідлоба, а баба Настя сварила, але я однак питав. Мені ж бо було цікаво, який особистий внесок зробив мій дід у перемогу?! Війна для дитини — завжди цікава таємниця, допомогти розкрити яку міг лише той, хто там був. Це вже потім я зрозумів,
Коли мені виповнилось чотири роки, дід Петро на свою голову навчив мене грати в шахи. Грати зі мною він швидко розлюбив, бо я вже тоді не вмів програвати, чи навпаки — вмів, бо шукав якихось інших шляхів до перемоги, а не самих банальних комбінацій. Після мата гра для мене зовсім не закінчувалася, навпаки, кожну програну партію я увінчував тим, що скидав фігури на підлогу і намагався вдарити діда шахівницею. Дід, легко відводячи загрозу від сивини, казав, що я так само не вмію програвати, як і ті канадські професіонали (малася на увазі відома серія «Кубка виклику» з хокею).
Наші стосунки несподівано змінилися на краще перед самою його смертю. Дід урешті кинув усі роботи і з бабою Настею переїхав у село до старої матері, залишивши мене сам на сам із собою, порожньою квартирою і містом. У селі він нарешті перестав дивитись телевізор і знайшов спокій: господарював, як і прадід, дід чи батько, тобто садив моркву й цибулю, картоплю, соняшник, буряк та все інше, що садять в Україні люди, носив воду з колодязя, косив траву та щовечора рибалив. Відтоді з ним почали відбуватися дивні метаморфози.
У серпні 1991 року, під час московського путчу, у майже шістдесят сім років, сорок п’ять із яких він був затятим комуністом, дід приїхав до міста. Він прийшов в обласний комітет комуністичної партії і кинув партійного квитка їм межи очі. Я не знаю, чому дід так учинив — він нічого не пояснював, просто, подивившись телевізор із «Лебединим озером» й іншими «новинами», зібрався, одягнув вихідний світлий костюм — дід навіть у цивільному строї мав вигляд акуратний і по-військовому підтягнутий, — начепив усі ордени й медалі і пішов. Повернувся мовчки, взяв газету з телепрограмою, перепитав, чи немає сьогодні футболу, ліг і захропів. Він хропів високохудожньо і неповторно, а ще він класно свистів... Про вчинок діда ми довідалися наступного дня від сусіда, члена президії ветеранів ВВВ нашого містечка, який тремтячим голосом, пошепки лякав бабусю, що нас можуть позбавити військової пенсії за зраду Батьківщини. Але дід якраз нічого не зрадив, лише, я так розумію, повернув комуністам давній родинний борг, розставив нарешті під кінець життя всі свої крапки на їхніми «і».
Я зберігаю і досі його бойові ордени і медалі. На пам’ять.
Після голоду і війни Уляна, єдина, хто вижив із десяти дітей під час голодомору, вийшла заміж за Івана, високого, світловолосого, блакитноокого хлопця, якого взяла у прийми. Ніхто не знав, звідки він прийшов до цих місць. Дід Іван не воював, у п’ятнадцять в армію не брали. У них народився син, якого вони назвали Віктором, і донька, яку назвали Галиною, але у свідоцтві про народження чомусь помилково записали Анною. Саме Анною, навіть не Ганною, тому що свідоцтва про народження тоді виписували лише російською мовою. Так вона й жила з подвійним ім’ям Галина-Анна, і зрештою стала моєю тіткою, бо Віктор, одружившись із Наталею, моєю майбутньою матір’ю, донькою Петра і Насті, причинився до того, щоб народився я, Максим.
Дід
Він був чоловіком, який любив мене найбільше з усіх людей у світі. Суворий, майже авторитарний характер, сильний голос — його боялися, але й поважали. Розумний і освічений, молодий перспективний керівник, дід міг зробити серйозну кар’єру, якби одного дня не сталося лихо...
3. Дід Іван
Учасно зібрати з полів хліб — основний інстинкт сотень поколінь українців: хліб — це життя, і саме життя неодноразово суворо доводило селянам цю істину. Тепер в Україні з кожним роком усе меншає і меншає людей, які хочуть вирощувати і збирати хліб. Але на початку сімдесятих таких людей у країні жило ще багато, і ніхто не міг навіть уявити, що колись може стати якось інакше. Майже всі чоловіки, коли гули жнива, гарували в полі. Вони рано йшли з дому, щоб засвітла вивести комбайни, трактори й вантажівки, і затемна поверталися, щоб повечеряти й хоча б трохи поспати.
Погода того року не балувала — хлібороби поспішали: урожай гинув на очах. Працювали комбайни, молотячи пшеницю, від’їжджали трактори, ревли вантажівки, вгрузаючи в багнюку — тільки-но пройшов черговий дощ. До діда під’їхала на велосипеді незнайома жінка і щось прокричала, він махнув головою: «Ні!» Цю історію через багато років мені пошепки розповідала баба Уляна. Пізніше з’ясувалося, що жінка просила у діда машину: її син, дванадцятирічний хлопець, сильно отруївся грибами. Найпевніше, дід просто не розчув, бо навряд чи відмовив би: не в його натурі. Вона запитала, він помахав головою: «Ні!», розвернувся — і пішов у справах. Жіночка спересердя повернулася додому, посадила хлопця на велосипед і повезла в районну лікарню. Але не довезла — хлопчина помер. Діда не судили, але вигнали з партії і голів колгоспу. То був суворий урок і жорстокий удар. Згодом родина переїхала в інше село, де дід майже до пенсії пропрацював у колгоспі головним агрономом.
Я думаю, що він так і не оговтався до кінця життя. Вечорами дід часто ходив похмурий, завжди довго вивчав матеріали якого-небудь чергового партійного з’їзду або партконференції. Сидів у коридорі, курив одну за одною «біломорини», потім відкладав газету «Правда» на стіл — і довго дивився у відчинені на вулицю двері. Про що він думав? Не знаю. Либонь, укотре прокручував той момент у пам’яті; а може, розмірковував над майбутнім СРСР та КПРС? Навряд. Мені чомусь здається, що діда Івана завжди турбувала доля або всього світу одразу, або тільки нашої родини, хоча важко сказати, на такі слизькі теми ми не розмовляли.
Роки, проведені в селі, мене багато чого навчили, принаймні я, на відміну від міських однокласників, міг відрізнити корову від коня або картоплю від буряка. Дід Іван часто брав мене на випаси, як казала бабуся, «коровам хвости крутити», — там, біля ставків, я навчився мукати по-коров’ячому і квакати по-жаб’ячому. Не можу стверджувати, що це дуже стало в пригоді, але я й досі не відмовляю собі у приємності інколи помукати чи поквакати на самоті, особливо після спілкування з якою-небудь скотиною на двох ногах. Психологи називають такі вправи «зняттям стресу», здається.