Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Ми ж, діти, любили батька: доброго, розумного і веселого чоловіка. Найщасливіші, останні роки життя він провів, несподівано покинувши столицю і хлібну посаду заступника директора НДІ, у селі, у тому самому будинку, який родина купила перед Чорнобилем: читаючи книжки, майже без грошей, однією лівою штампуючи кандидатські та докторські на замовлення, хоча така нагода випадала й нечасто. Але йому, здається, більше нічого вже і не було потрібно, він абсолютно прохолодно ставився до науки, яку колись несамовито любив, лише гуляв лісом із собакою Джеррі, рудою волохатою колі, порався потроху на городі та вечорами розгадував кросворди — у нього навіть телевізора не було. Чому він так учинив? Із такими зв’язками і талантом батько спокійно міг би працювати де-небудь за кордоном, куди його неодноразово запрошували, досліджувати клітини та час у якому-небудь Оксфорді чи Йєлі — і ні про що інше не хвилюватись... Але йому все
Мене виховували дідусі і бабусі, і я ріс дуже далеким — і фізично, і психологічно — від прагнень і побажань батьків. І якщо батько нагадував царя маленького вигаданого царства, то матір здавалася музою. Залежно від настрою і популярності професії в суспільстві, вона бачила сина то непересічним фізиком-ядерником, то геніальним музикантом, то видатним письменником. Але намагання залучити мене до мистецтва і науки виявилися марними: я не відчував потягу ні до скрипки, ні до підручників, ні до чогось іншого. Пам’ятаю, як мама бере в прохолодні руки мої худі довгі пальці і тихо, але дуже впевнено каже, що я повинен стати скрипалем, мовляв, такі пальці наче спеціально влаштовані, щоб грати на скрипці і зводити шалену від захвату публіку з розуму. Вона б здивувалася, якби дізналась, що такі пальці створені наче спеціально для того, щоб натискати кнопки пульту дистанційного керування пластикової вибухівки, яка може звести з розуму куди більшу кількість людей! Я виріс занадто сучасним: хотів щось створювати матеріальне, рухатись, спілкуватися, перебувати в центрі подій, і музика, музична школа, лабораторії та нудні лекції видавалися найбільшими несвободами, які тільки можна уявити. Я ріс знахабнілим невігласом, який любив читати пригодницькі книжки про піратів і мушкетерів і робив лише те, що подобалось.
Біль — ось що зробило мене людиною. Нестерпний головний біль. Він почав приходити років у сім. Не допомагали жодні пігулки, лише баба Настя, сидячи всю ніч на краєчку ліжка, тримаючи мою руку, могла хоча б якось полегшити страждання. Біль виштовхував усі відчуття, він виштовхував мозок і серце, людей, вулиці, місто, він виштовхував темряву і світло, він виповнював мене цілковито, і ніде не було спасіння. Хіба що в кареті «швидкої допомоги». Лікарі хитали головами, ставили діагнози, прописували ліки — все марно. Спочатку напади ставалися раз на півроку, потім раз на три місяці, потім раз на місяць, потім чи не кожного тижня. Пропорційно росла кількість анальгіну, чи цитрамону, чи якихось інших пігулок. Я ходив до школи, служив в армії, навчався в інституті, працював, курив, грав у футбол, вживав алкоголь, займався сексом, тобто жив і функціонував, як усі інші люди, без знижок чи поступок. Я ж не інвалід, моя вада зовні непомітна, та інколи у відчаї я був готовий обміняти здорову ногу чи руку на здорову голову. Чи знаєте ви, що значить жити так? Це не просто — кожного разу перемагати себе і біль і всміхатись. Однак настав час, коли біль став приходити по чотири-п’ять днів на тиждень. Інколи він ставав таким нестерпним, що я вже не міг встати з ліжка, голова крутилася, язик заплітався, я розмовляв, наче п’яний, ковтав пігулки жменями, і все йшло до того, що біль мав, нарешті, перемогти. Та мені не хотілося помирати саме так. До того ж я ще просто хотів пожити! Мені ж лише тридцять! Консультації найкращих лікарів, професорів та академіків, пропозиції зробити операцію, щоб дати лад судинам мозку, я сприймав скептично: я бачив кілька людей після таких операцій — шанси 50 на 50, операція лише відтягувала вирок на рік-другий. Я ставав живим трупом, і все йшло до того, що таки довелося б лягати під лазерний скальпель хірурга. За ті три місяці я встиг звикнути до думки про смерть і ставився до неї спокійно: смерть — то смерть. У нечисленні щасливі дні, коли голова була ясною і не запамороченою, я намагався, як міг, облаштовувати життя: у мої плани не входило пасти задніх навіть в останні тижні. Так я навчився думати, працювати і приймати рішення швидко. Дуже швидко. Мені було куди поспішати.
Мене врятували давній друг доктор Спок, щасливий випадок і бабця Надія.
«Я знаю, ти в це не віриш, але, здається, в тебе немає іншого виходу. Це хоча б шанс. Тільки спробуймо», — сказав доктор Спок. Я лежав на дивані
Наступного дня ми поїхали до бабці. Її звали символічно — Надія. Вона лікувала дивно: у кімнаті, де бігали і верещали онуки — стояли на голові і перевертали з ніг на голову весь дім, вона ставила на скроні і спину звичайні літрові скляні банки і била, дуже боляче давила під руками і в пах. «Боїшся?» — запитала вона, коли я тільки-но переступив поріг. «Чого?» — «Смерті. Панікуєш інколи?» — «Ні», — хоча насправді кілька разів я був близьким до такого стану і лише неймовірним зусиллям волі повертався у відносний спокій. «Тоді вилікую!» — «А що ви мені лікуватимете?» — «Те, що у тебе болить. Голову. Вона розумна, але вражена Місяцем». — «Чим?» — здивувався я. «Місяцем.
Він оселив у тобі павука, який їсть зсередини. Уже майже з’їв... Але ти маєш мені вірити!» І я їй повірив. У мене однаково не було вибору.
Я їздив до неї рік. Ми потоваришували. Виявилося, в баби Наді лікується чи не половина міста, серед них і лікарі, і головні лікарі. Не всім вона могла допомогти, але мені — змогла. Щоправда, я нагуляв тіла ще на 15 кілограмів, бо щоб таке лікування не пішло коту під хвіст, треба було добре їсти. Та вагу можна скинути, біль — ні. Дякую тобі, бабо Надіє, за моє нове життя!
Юнаком я передчував своє скоре доросле майбутнє з великим нетерпінням. Але нецікаво жити стало дуже швидко, бо незнання багатьох фактів я легко замінив знанням деяких закономірностей. Усьому виною — книги, яких я прочитав занадто багато. У них для уважної людини сказано все, що треба для того, щоб не вмерти від несподіванок існування і не дивуватися майже нічому. Книги — справжнє зло для справжнього життя. Їх усі треба спалити.
5. Весілля
Хтось із письменників, здається, Флобер, мав рацію, коли казав, що передчуття значно приємніше, аніж сама подія. У передчутті ми будуємо ідеальну схему, ідеальний розвиток, ідеальний фінал. Звісно ж, реальність трохи інакша, м’яко кажучи. Тому й передчуття приємніше, а подія не виправдує сподівань. Як і саме життя.
Чи мені це казати, сидячи тут, на даху? Я добре уявляю, як пан Х. тепер сидить у шкіряному кріслі VIP-ложі і з посмішкою дивиться футбол. Як ввічливо сприймає компліменти про гру своїх улюбленців, як п’є улюблений зелений чай із лимоном, який турботливо носить голова місцевої федерації футболу, начальник обласної міліції, а може, і сам губернатор. Нічого, я почекаю. Я маю терпіння. На табло — скромний рахунок 0:1. Як і очікувалося, наша команда програє, але ж хто кине в хлопців хоча б один камінець? Вони і так сотворили диво! Хто б взагалі міг мріяти, що наша калічна команда спроможеться вийти в одну четверту фіналу Кубка країни!?
Отже, моя доля, як і доля моєї родини, мало чим відрізнялася від інших — таких доль в Україні сотні тисяч: революція, громадянська війна, боротьба з куркулями, бідність, Сибір, голодомор, війна, розруха, знову голод, сподівання, дитсадок, школа, інститут, «перебудова», розпад СРСР, незалежність, безлад, хаос, демократія, розчарування... Я хіба що добре грав у шахи, звання кандидата в майстри спорту здобувши ще в школі, та, на щастя, мені вистачило розуму і волі зрозуміти, що видатним шахістом я ніколи не стану, а бути посереднім... Але шахи залишились улюбленим хобі, і я вдячний шахівниці за моменти виняткової зосередженості, тиші та спокою, які вона дарувала.
Жінки — повна протилежність шахів. За гру з ними не надають звань майстрів спорту, не вручають золотих чи срібних нагород і грошових премій, з ними все просто: жінка або твоя, або ні. Я обожнював грати з ними, гратися з ними, обожнював, коли вони гралися зі мною і грали мною; я вигравав і програвав, але не переймався, бо цінував процес, а не результат. Я порівняв би їх із рулеткою, але й там інколи випадає зеро. Тож моє одруження — історія, варта окремої розповіді. У ній, наче у дзеркалі, відбилися всі суперечності мого характеру. Ми скоро розлучилися, і єдиним чудесним плодом шлюбу став син. Спочатку його наявність обтяжувала, хоча він, наче повторюючи мою долю, і жив далеко від мене. Та з часом я полюбив його, хоча ні, спочатку не сина, а саму думку про нього. Думку про те, що в мене є син, що я батько, а потім уже я полюбив і його самого.