Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Я дивлюсь на небо. Небо досить привітне і чисте, скоро почне підморгувати першими зірочками. На небі вже висить молодий місяць, його тонкі роги сьогодні нагадують роги бика чи корови. Скільки людей сьогодні дивитиметься цей безглуздий матч на стадіоні? Десять тисяч? А може, п’ятнадцять чи двадцять? А може, всі двадцять п’ять? Про це я, якщо виживу, дізнаюсь із телевізійних новин чи газет, — за традицією, кількість глядачів на стадіоні оголошують лише після привітання почесних гостей. І щойно це станеться, я натисну на кнопку. Просто натисну на кнопку — і ви станете безпосередніми свідками вбивства. Якщо ви до цього не готові, то прошу — не треба мене слухати. Це по-друге.
По-третє, на відміну від інших сюжетних ліній цієї книги, у мене буде монолог — так забажалося автору. Він вважає, що якісь там коментарі до моєї розповіді
І по-шосте — я не божевільний. Здається, все.
Моя історія почалася давно, дуже давно. Може, сто, може, двісті, а може, і тисячу років тому, — тепер важко сказати, коли з’явився на світ мій перший предок, і взагалі, кого ми можемо достеменно вважати своїми предками, це також питання, правда? Тобто хочу підкреслити, бо це надважливо: моя особиста історія, як і взагалі всі особисті історії людей на Землі, насправді розпочалися дуже давно і тісно між собою пов’язані. Інша річ, що ніхто з нас не пам’ятає їх. Тому я думаю, що справжня особиста історія кожного з нас починається з останнього предка, доля якого нам більш-менш відома. Долю якого ми пам’ятаємо. Наші особисті історії коротшають з кожним поколінням, хіба не так? Себто, я вважаю, доля й досвід кожного з нас з кожним поколінням коротшають і збіднюються, як коротшає і збіднюється наш досвід і наша пам’ять.
Я бачу у ваших очах найголовніше питання — навіщо мені йоговбивати? Навіщо взагалі — когось убивати? Що ж насправді трапилося в житті цього хлопця, що він вирішив запустити в повітря або міністра МВС, а з ним — і добрий десяток людей, або самого себе? Набридло жити? Чому б мені, дорослій і майже розумній людині, замість того, щоб сидіти чудовим осіннім вечором на даху дев’ятиповерхового будинку просто на бомбі, не пити, наприклад, удома чай (нам же однаково, чим запивати, правда?) або не вболівати на тому ж стадіоні за улюблену команду з друзями й пивом? Справді важливі питання. Але не головні. Для того, щоб ви все зрозуміли, я розповідатиму по порядку. Коли складете мої історії докупи, вам стане значно легше все зрозуміти.
Я почну з історії своєї родини. Моя бабця Уляна їла людей...
2. Канібали, зеки і шахи
Отже, моя бабця Уляна, мати мого батька, їла людей.
Не знаю, чи багатьох, але одну людину вона напевно з’їла. Можливо, не всю, а лише ногу чи руку, точно не скажу, бо це була юшка з її померлого меншого братика, яку їй зварила матір. Бабці Уляні тоді виповнилося років вісім, не більше. Майже вся родина вже вимерла від голоду, з десятьох дітей залишилося двоє. Вимерло майже все село. Ті, хто мав сили тікати, — тікали; їх розстрілювали енкаведешники. Тіла закопували і ретельно охороняли, щоб ніхто не викопував і не їв. Отже, своїм життям я завдячую малому двоюрідному діду, звареному в казанку. Якби моя бабця не їла ту юшку, ви б мене ніколи не почули, бо я б не народився, розумієте? Він своїм малим дитячим тільцем дав життя десяткам людей у майбутньому, бо моя бабця вижила. Я питав, чи знала вона, що їла юшку з братика? Вона мовчала — і плакала. Мати їй сказала, що знайшла ногу дохлого коня. Але дохлих коней, мишей, щурів знайти було майже неможливо, так само й мертвих людей, тому вона думає, що то був померлий молодший братик. З’ясувати точно вже нема в кого.
Решту моїх родичів по батьківській лінії в тих же тридцятих роках розкуркулили, засудили як ворогів народу і вислали до Сибіру. Може, хтось із них і вижив, але ніхто не повернувся й не озвався, ми загубили їхні сліди в житті...
Мою прабабцю по матері, Марію, засудили до десяти років. Вона зірвала
До СРСР у селі стояли чотири церкви, але їх зруйнували, стерли з лиця землі, а з найбільшої зробили клуб, де я потім, майже через шістдесят років, дивився індійське кіно: «Зіта і Гіта» і «Помста та закон». Прабабця Марія ненавиділа СРСР усім серцем і бажала йому провалитись крізь землю. У її хаті, білій мазанці, ніколи не було телевізора чи радіо, зате на стінах висіли ікони і в кутку завжди горіла лампада. Вона казала, що її хата — церква, якщо тепер церков немає. Але в цю церкву ніхто не ходив і в ній ніхто не молився, окрім самої прабабці Марії — інші, тобто я, мій дід Петро і його дружина, моя баба Настя, там інколи, точніше, тільки влітку, коли приїздили до прабабці в гості, лише жили. Кожного ранку і кожного вечора прабабця Марія молилася і читала вголос старі церковні книжки мовою, яку я потім вивчав в університеті. Тобто деяку частину життя я провів у персональній церкві прабабці Марії, де вона інколи лякала мене на ніч нечистим, який начебто мав от-от прийти. Я боявся, ховав голову під ковдру і повторював за нею «Отче наш». У десять років прабабця хрестила мене: таємно від усіх, у діжці, — я не пручався, лише тихо плакав, перелякавшись холодної води. Дивно, але я так і не повірив у Бога, хоча прабабин хрестик зберіг до цього дня. Прабабця Марія дожила до дев’яноста років, і, якби не зламала шийку стегна, впавши з ослінчика, коли підливала у лампадку олії, думаю, жила б вічно.
Парадоксально, але її старший син, мій дід Петро, майже все життя віддав СРСР, країні, яку його матір так ненавиділа. Він пішов на війну у сімнадцять, приписавши рік у свідоцтві про народження. Іншого шансу вийти в люди в сина куркуля не передбачалося. Навіть чоботи, які заробив улітку, коли пас громадських корів, відібрали колгоспні комісари, тож зимою він ходив у драних валянцях, а на останньому шкільному дзвонику стояв босим. Але дід Петро добре навчався, добре знав німецьку, мав каліграфічний почерк і сміливий погляд, тому йому не відмовили у військкоматі: Батьківщині були потрібні солдати. Він дійшов до Берліна, а потім залишився в Радянській армії офіцером, служив у Сибіру, на Чукотці і у званні полковника на початку сімдесятих повернувся до України. Дід любив згадувати службу на Півночі, військові навчання, своїх солдат, полювання на оленів та нерп; він відмінно стріляв, рибалив і розповідав офіцерські історії. «Гупайте чобітьми так, щоб американці на Алясці чули, що це йде радянський воїн!» — це його ідеологічне ноу-хау. Діда, відмінника бойової та політичної підготовки, любили і командири, і солдати, а він любив службу й СРСР.
Ми познайомилися в потязі — мені виповнилося три роки, і мати везла мене начебто до себе, до Харкова. Це я ще міг стерпіти — і маму, і Харків, бо ні за яких інших обставин я не погоджувався кудись їхати з нашого села від діда Івана та баби Уляни, які мене виховували майже з самого народження. Як не дивно, я добре пам’ятаю, як на якійсь великій станції, де потяг довго стояв, до вагона зайшов красивий чоловік у військовому, як мама сказала, що це мій дід Петро, як вона сказала, що вийде по лимонад, — потяг рушив, а мама не повернулася, і я хотів за нею бігти, але мене міцно тримав в обіймах красивий, але зовсім чужий чоловік. Я роздряпав йому обличчя до крові і всю дорогу гірко плакав від розпачу. Мама мене обдурила — потяг прямував зовсім не до Харкова.
Рік ми жили в Курську, де дід Петро дослужував останні місяці. І майже весь рік я мовчав. Я не вимовив жодного слова. По-перше, я не хотів із ними розмовляти, а по-друге, я не знав російської. Мною ніжно опікувалася бабця Настя, родом з-під Смоленська, з глухого села, — з дідом Петром їх звела війна десь у Польщі. Це була жінка, яка любила мене найбільше з усіх жінок у світі. Либонь, тільки її любов і наявність книжкового магазину на першому поверсі нашого будинку примусили мене заговорити. Вона вголос читала казки Андерсена, братів Грімм та Шарля Перро. Звісно, в перекладах. Так я вивчив російську і пробачив усім родичам.