Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— З тобою все гаразд? — спитав Роран.
Карн звів на нього очі й мовчки махнув рукою, показуючи, щоб той не переймався.
— Мені просто потрібно кілька хвилин, аби прийти до тями… — сказав він трохи перегодом. — Бик зачепив тобі кістку, а я відновив тільки шкіру й м'язи, щоб ти не втрачав кров. На жаль, мені не вистачило сил цілком загоїти рану. Ти не повинен відчувати болю, хіба що тільки трішки… проте кістка зараз навряд чи зможе витримати зайву напругу… аж доки сама не заживе. Словом, тобі слід поберегтися.
— А скільки часу вона буде заживати?
— Тиждень… може, два.
Роран похмуро натягнув собі на ногу те дрантя, що раніше було чоботом.
— Дивно… Ерагон наклав на мене охоронні закляття, що мали захистити мене від ран. І сьогодні вони кілька разів рятували мені життя. Чого ж тоді вони не захистили мене від рогів цього триклятого бика?
— Не знаю, Роране, — зітхнув Карн. — Просто ніхто не здатен передбачити всіх на світі небезпек. Саме тому магія і є такою небезпечною. Якщо ти ретельно не продумаєш кожне слово закляття, то воно лишень марно забиратиме твою енергію або й узагалі матиме таку дію, на яку ти геть не сподівався. Таке трапляється навіть із найкращими чарівниками. Схоже, в охоронних закляттях твого брата була шпаринка — якесь слово, що його він забув вимовити… Або йому не вдалось чітко поставити мету, хтозна… Саме тому бик тебе й поранив.
Злізши з воза, Роран пошкутильгав до початку обозу, щоб подивитись, чим для повстанців закінчився бій. П'ятьох варденів, разом із ним самим, було поранено, а ще двом не пощастило залишитись живими: одного з них Роран зовсім не знав, а другим був Ферт, із яким юнак устиг перекинутись під час походу всього лиш кількома словами. Усі вороги натомість були мертві.
Після цього Роран повернувся до барикади з возів і зупинився над тілами перших двох солдатів, що загинули від його молота. Слина в його роті враз стала гіркою, а в шлунку виникло дуже огидне відчуття, ніби там хтось вовтузився. «Ну ось я знову вбив… Я навіть не знаю, скількох солдатів я вбив…» Юнак із сумом подумав, що відтоді, як пережив усі жахіття битви на Палаючій рівнині, він втратив лік своїм жертвам. Він просто перестав пам'ятати, скільки бідолах полягло під ударами його вірного молота, і ця обставина тисла Роранові на скроні, ніби якась велетенська гора. «Чому я маю вбити сотні людей, перш ніж заберу в Імперії те, що вона в мене вкрала? Та навіть якщо мені пощастить це зробити, чи зможу я повернутись до Паланкарської долини й спокійно там жити, коли моя душа почорніла від крові сотень ні в чому не винних людей?»
Заплющивши очі, Міцний Молот розслабив м'язи й спробував сяк-так заспокоїтись. «Я вбиваю заради свого кохання… Я вбиваю заради свого кохання до Катріни… І заради своєї любові до Ерагона та всіх мешканців Карвахола… Заради любові до варденів і любові до нашої землі. І заради цієї любові я готовий пролити цілий океан крові, якщо, ясна річ, сам у ньому не захлинуся».
— Я ще жодного разу такого не бачив, Міцний Молоте, — озвався до нього Улхарт. Роран розплющив очі й побачив перед собою старого воїна, що тримав за повіддя його Сніговія. — І навряд чи ще раз колись побачу відчайдуха, який наважиться перелетіти через воза й упасти на голови ворогам, ніби орел з неба. Ти добре попрацював, юначе, однак бережи себе. Бо якщо сподіваєшся вернутись живим до своєї коханої, то я б не радив тобі стрибати з коней і самотужки кидатись на п'ятьох ворогів. Будь трішки обачнішим.
— Я пам'ятатиму твої слова, — відповів Роран і забрав в Улхарта повіддя Сніговія.
За якийсь час усі солдати, які не зазнали ран, почали оглядати ворожі вози й доповідати Мартландові про той вантаж, який на них перевозився, а граф уважно занотовував почуте, щоб потім прозвітувати Насуаді. Дівчина наказала своєму загону звертати увагу навіть на такі дрібнички, адже вони могли допомогти їй розгадати подальші плани Галбаторікса. Роран і собі приєднався до воїнів, розрізаючи мішки на кількох останніх возах. Там була пшениця, а ще солдатські уніформи. Упоравшись із возами, повстанці перерізали горлянки всім бикам, тож невдовзі дорога під їхніми ногами обернулась на справжнє криваве багно.
Це було страшенно гидке видовище, та Роран розумів, що тварини не мають потрапити назад до війська Галбаторікса, й сам би, не вагаючись, дістав ножа, якби його попрохали допомогти. Ясна річ, биків можна було спробувати забрати до варденів, та, на жаль, ці тварини були надто повільними й неповороткими. Навіть якби повстанці прив'язали їх до своїх коней, то вони навряд чи витримали б їхній темп, а варденам потрібно було якнайшвидше вшиватися з ворожої території.
Потому один із повстанців дістав із сідельної торби смоляний факел, ударив кресалом об кремінь, підпалив його й помчав увдовж обозу, аж доки полум'я не охопило геть усі вози. Вкинувши факела до останнього з них, воїн хутко повернувся до загону.
— По конях! — гаркнув Мартланд.
Сівши на Сніговій, Роран відчув якусь неприємну пульсацію в ногах й пришпорив свого скакуна, щоб порівнятися з Карном. Вершники тим часом вишикувались у колону по двоє, а їхні коні нетерпляче били копитами об землю, бажаючи якнайшвидше опинитись подалі від вогню.
Нарешті Мартланд махнув рукою й риссю помчав уперед. Загін не змусив себе чекати й подався за своїм ватажком, залишивши позад себе палаючий обоз і здалеку нагадуючи намистинки, нанизані на нитку дороги.
КАМ’ЯНИЙ ЛІС
Юрба сповнила повітря радісними вигуками.
Вершник сидів на дерев'яному помості, який гноми збудували довкола зовнішніх укріплень Брег Холда. Сама фортеця височіла на одному з виступів гори Тардур, здіймаючись більш ніж на милю над вкритою туманом долиною. З неї було видно на безліч ліг навкруги, аж доки лінію горизонту не уривали гірські пасма. Брег Холд, так само як і решта міст гномів, включно з Тронжхеймом, був збудований із велетенських кам'яних брил, точніше, з червоного граніту, через що всі коридори й кімнати видавались тут дуже теплими. А сама фортеця була напрочуд міцною п'ятиповерховою будівлею, що закінчувалась дзвіницею, над якою на чотирьох ребрах височіла скляна крапля завбільшки з двох гномів. Орик розповідав Ерагонові, що то був збільшений варіант гномівських ліхтарів, який вони використовували під час визначних і урочистих подій, аби освітити цілу долину м'яким золотавим світлом. Гноми називали цю краплю Синдризнаррвел, або ж Коштовний камінь Синдри.
До високих стін фортеці зусібіч примикали численні будівлі, у яких мешкали слуги та воїни Дургрімст Інгейтум. Відразу ж за ними стояла церква пресвятого Морготала, бога вогню й покровителя ковальського ремесла, а вже потім — кузні та хліви. За стінами самого містечка розпочиналися ферми, що доходили аж до самісінького лісу. Вони були охайні й затишні, а над димарями їхніх кам'яних будиночків здіймалися цівки диму.
Про все це Вершник дізнався від Орика вже після того, як його привели до міста трійко дітлахів, дзвінко гукаючи всім, хто міг їх почути, своє «Арджетлам!».
Орик зустрів Ерагона, як і належить зустрічати брата. Відвівши його до купалень, він простежив, щоб юнакові видали темно-пурпуровий балахон, а також вінець на голову.
Потому він привів до нього пані-гнома з великими яскравими очима й кругленьким личком.
— Це Хведра, — мовив Орик, — ми одружились із нею два дні тому.
Ошелешений Вершник почав був їх вітати, а гном лиш ніяково затупцяв з ноги на ногу:
— Мені дуже прикро, що ти не зміг прибути на нашу церемонію, Ерагоне. Я ж бо прохав одного з чарівників зв'язатись із Насуадою й спитав у неї, чи вона часом не зможе переказати тобі й Сапфірі моє запрошення, але та навідріз відмовилася вам про це говорити, пояснюючи, що наше запрошення може відволікти тебе від якогось дуже важливого завдання. Зрештою, я ні в чому її й не звинувачую, але мені дуже не хотілося, щоб ця війна завадила побувати вам на нашому весіллі. Адже ми з тобою брати — хай навіть і не по крові, але за законом.