Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Годі глузувати з мене! Немає такого лісу, якщо його, ясна річ, не вирізали з каменю ваші майстри.
Проте Орик лиш похитав головою, радісно зблиснувши очима:
— Ніхто його не вирізав, він просто собі існує. То я ще раз питаю: чи не хотів би ти оглянути кам'яний ліс?
— Гм… Якщо це не один із твоїх жартів… то, звісно, хотів би!
— О, я такий радий, що ти згодився. Жодних жартів — завтра ти матимеш нагоду погуляти серед гранітних дерев! Це одне з див Беорських гір, і всі, хто приїздить гостювати до Дургрімст Інгейтум, неодмінно мають його побачити.
Наступного ранку Ерагон прокинувся в крихітному
Відсунувши тазок, юнак одягнувся й вийшов у звивисті коридори Брег Холда, де йому через кожні півхвилини доводилось кланятися гномам, що набожно вітали його своїм «Арджетлам!»
Невдовзі він знайшов на подвір'ї фортеці Орика та ще дванадцятьох гномів, які сідлали своїх кремезних поні. Їхні невеличкі скакуни нетерпляче форкали, випускаючи в морозяне повітря хмаринки білої пари. Пробираючись крізь скупчення маленьких товстунців-гномів, Ерагон почувався справжнім велетнем і весь час пильнував за тим, аби на когось із них не наступити.
Орик тим часом помітив його, широко посміхнувся й радісно загукав:
— Агов, Арджетламе! У нашій стайні є віслюк, тож, якщо хочеш, можеш поїхати на ньому!
— Красно дякую, але я волів би піти пішки.
Орик тільки знизав плечима:
— Як буде завгодно, брате.
Коли їхній невеличкий загін був готовий вирушити в подорож, до головної зали Брег Холда довгими кам'яними сходами спустилась Хведра — її довга сукня тяглася за нею по землі й уже встигла назбирати чимало бруду. Підскочивши до свого коханого, вона простягла йому кістяний ріг, прикрашений золотим візерунком, а потім невеличкий дзвіночок.
— Коли мій батько виїздив із грімстборітхн Алдрім, — мовила вона, — то завжди брав це із собою. Візьми цей ріг та дзвіночок й ніколи не забувай про мене.
За мить вона прошепотіла щось Орикові мовою гномів, тож Вершникові годі було розібрати її слова. Закохані торкнулися одне одного лобами, й Орик засурмив у ріг. Той видав низьку ноту. Повітря навколо завібрувало, ніби напнута мотузка. Із вежі, що височіла над ними, переполохано злетіло кілька воронів, а кров у Ерагонових жилах, здавалось, закипіла, тож він нетерпляче затупцяв на місці, бажаючи якнайшвидше вирушити в дорогу.
Здійнявши ріг над головою, Орик востаннє глянув на Хведру й пришпорив свого поні. Загін виїхав через головні ворота Брег Холда, повернувши на схід, туди, де закінчувалась долина.
Близько трьох годин вони їхали по добрій дорозі попід горою Тардур. Гноми весь час підганяли своїх поні, але ті перебирали ніжками настільки повільно, що якби Ерагонові раптом заманулося побігти, то він би вже давно залишив свій почесний ескорт далеко-далеко позаду. Вершник хотів був якось їх підігнати, проте врешті-решт облишив цю марну затію, розуміючи, що змагатися з ним у швидкості спроможні лишень ельфи або ж ургали.
Було доволі холодно, адже над Беорськими горами ще й досі не з'явилося сонце, й усю долину сповнювала волога мряка. Ерагон ішов так повільно, що його почав пробирати холод, тож він був змушений кутатись у свій одяг.
Невдовзі мандрівники дісталися до гранітного поля завширшки в тисячу футів, з одного боку якого височіла похила скеля, що складалась із восьмигранних колон, створених самою природою. Інший бік кам'яного поля ще й досі був поглинутий туманом.
Тоді Орик звів руку й мовив:
— Поглянь, оце і є Аз Кнурлдратн.
Ерагон спохмурнів, бо скільки не придивлявся, все одно не міг розгледіти в цій пустельній місцині нічого цікавого.
— Ну й де ж ваш кам'яний ліс? — здивувався Вершник.
Орик тим часом зліз зі свого поні, віддав повіддя одному з воїнів, що стояли в нього за спиною, і мовив:
— Ходи за мною, Ерагоне.
По цих словах вони разом закрокували в напрямку туманної хмари — Орик робив величезні кроки, щоб не відставати від юнака, а Вершник, навпаки, дрібно перебирав ногами, щоб не випереджати свого супутника. Невдовзі Ерагонового обличчя торкнувся холодний і вологий туман. Пара була такою густою, що він не бачив нічого навіть на відстані витягнутої руки, а за мить перестав розуміти, де має бути земля, а де небо. Проте безстрашний Орик продовжував упевнено крокувати вперед. Ерагон натомість виглядав трохи розгубленим і йшов, витягнувши вперед руку, щоб не наштовхнутися часом на щось, що могло бути сховане в цій туманній завісі.
За кілька хвилин гном зупинився на краю велетенської розколини, що поділяла гранітне поле на дві частини.
— А тепер бачиш?
Ерагон роззирнувся туди й сюди, але туман був так само непроглядний, як і раніше. Він уже хотів був розкрити рота, аби сказати, що нічого не змінилось, аж раптом помітив праворуч від себе якусь гру світла й тіні. Невдовзі крізь туман стали вимальовуватися дивні обриси.
— Я не… — замовк на півслові юнак, відчувши легкий подув вітерцю й помітивши, що туман став не таким густим. З нього виринули попелясті стовбури велетенських дерев із голим поламаним гіллям. Тепер їх оточували десятки дерев, що нагадували прадавні кістяки. Ерагон торкнувся долонею одного зі стовбурів — кора була такою ж холодною і твердою, як сам камінь, а подекуди її вкривали парості білого лишайника. У Вершника аж мурашки по шкірі пробігли — він не був надто забобонним, та цей примарний туман, зловісна напівтемрява й самі дерева — похмурі й таємничі — викресали в його серці іскорку страху.
Юнак облизав пересохлі губи.
— Але звідки вони тут? — прошепотів він.
Орик знизав плечима й собі майже пошепки став розповідати:
— Дехто вважає, що цей кам'яний ліс створив Гунтера. Створив тоді, коли створював із порожнечі саму Алагезію. А дехто каже, що ці дерева витесав Хелцвог, бо кому, як не йому, богу каміння, потрібен був сад із кам'яних дерев. А дехто говорить, ніби ці дерева багато віків тому засипало землею під час землетрусу. Потім вони згнили й обернулися на каміння.