Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період
Шрифт:
Звертаємо тут побіжно увагу на те, що викладене нами розуміння «неісторичности» (а саме в такому значенні ми вживатимемо надалі цей термін) різниться від узвичаєного, започаткованого в лоні класичного німецького ідеалізму й звідти перейнятого Ф. Енгельсом, а відтак і цілою, зокрема українською (В. Юринець, С. Семковський), марксистською філософською традицією. Так само, як для Геґеля народ стає духом (точніше, певним етапом свідомости духа), тобто історією — а не лише географією й антропологією, — єдино й виключно у формі держави[24, 271—272], так і в дотеперішній марксистській інтерпретації «неісторичний народ» усталився був як синонім «бездержавного». Перестарілість такого погляду, уґрунтованого на сутому зведенні світової історії до історії політичної, сповна проявилася власне в ході минулого століття. Коли міряти його не астрономічно (за поетичною формулою А. Ахматової, «не календарно», а «по-справжньому»), то починається воно Великою французькою революцією й закінчується Першою світовою війною, а історичний смисл його, фатально недооцінений переважною більшістю мислителів-сучасників і дедалі виразніше видний зі зростанням часової дистанції (оскільки, звичайно, взагалі виправдано говорити про «смисл» тієї чи тієї епохи, пам'ятаючи, що цей гаданий «смисл» є лише знайдена нами відповідь на нами-таки й поставлене запитання), полягає, між іншим, у своєрідному розшаруванні суб'єкта історичного діяння, у формуванні, сказати б, «ансамблю» суб'єктів. Особа, клас, народ (нація) і людство заявили однаково рівні права на співавторство в «драмі світового духа» (Геґель), і суспільна думка XIX ст. оберталася, властиво, довкола того, як би впорядкувати, «ієрархізувати» цю «команду».
Г. Кон має рацію, коли пише, що Французька революція «залишила по собі подвійну спадщину — лібералізм і націоналізм» [164, 2]. Ствердивши суверенітет особистости в громадянському суспільстві,
18
«Поляки змогли викликати в Європі до життя теорію національности власне тому, що їх позбавлено було державної незалежности, котрою вони втішалися століттями, акурат у пору, коли вони ставали новітньою нацією — сучасницею нової доби народного суверенітету. Через це польський приклад заслуговує на те, щоб поставити його в ряд із французькою революцією яко історичну подію безпосередньої ідеологічної значущости для націоналізму» [172, 84—85].
Суверенітет особи, суверенітет нації, а в межах останньої визрівання й кристалізація класового поділу аж до тої фази, на якій клас починає претендувати на, сказати б, історичне самовизначення, — і все це в умовах бурхливої, спровокованої індустріальною революцією ґлобалізації історії — таке сум'яття на кону «світового духа» легко дається простежити і в інтелектуальній атмосфері XIX ст. Запропонована для неї Р. Шпорлюком — зрештою умовна — схема «К. Маркс проти Ф. Ліста» (оскільки, мовляв, для першого «історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» [75, 410], натомість для другого первісною одиницею всесвітньо-історичного процесу виступала нація — у цьому зв'язку варт би згадати й австрійського соціолога Л. Ґумпловіча, чия головна праця «Расова боротьба» (1883) з її ідеєю перманентного творення етнічних спільнот та їхньої боротьби в прихованих і неприхованих, у тому числі «ідеологічних», формах [155] ще відвертіше опонує «Маніфестові Комуністичної партії» — аж до прямих перифразів: зрештою і сама назва «Rassenkampf» є, свідомим чи несвідомим, перифразом «Klassenkampf» — ключового терміна марксистської соціології) — ця схема, на наш погляд, ніяк не годна охопити всього багатства соціальної філософії XIX ст. Також і рішуче резюме Е. Ґелнера на обговоренні Шпорлюкової концепції у Вілсонівському центрі у Вашингтоні в червні 1988 p., буцімто «два головні кандидати на роль провідної dramatis personae історії — то класи й нації» [156, 117], не може задовольнити філософа, не призвичаєного, на відміну від соціолога, конче замикати собі овид соціальними групами (ризикуючи, між іншим, не добачити за деревами лісу).
Справді, чому тільки «два кандидати», отже, тільки «К. Маркс проти Ф. Ліста — Л. Ґумпловіча»? Чому не пригадати, що емансипація особистости, цей самоочевидний і безперечний навіть для сучасників духовний результат XIX ст., змусила філософію (передовсім «філософію життя») переглянути самі методологічні засновки історичного пізнання, проголосивши вустами В. Дільтея не кого як індивіда, «окремішню психофізичну життєву цілість» і відпровідним пунктом історичної дії, і кінцевим — історичного пізнання (біографію — вершиною історіографії) [40, 134]? А з іншого боку — вже згадувана ґлобалізація історії, втягнення в орбіту світового ринку, а відтак і у вир політичного життя дедалі більшого числа раніше відособлених країн, тобто та обставина, що пуста і безживна (звісно, для атеїстичної свідомости!) абстракція всесвітньости стала стрімко набирати плоті й крови, дала деяким релігійно-філософським течіям поштовх до розробки нового сценарію для «світового духа» — з людством як цілістю в головній ролі, «боголюдством» В. Соловйова (можна було б додати в цей ряд і «велику монаду» — об'єднане людство Й. Тейяр де Шардена, безсумнівний інтелектуальний виплід XIX ст., якби не прикра доля цього вчення, приреченого розминутися з добою, що його породила). Далі — якщо на самому «виході» епохи, якраз у роки Першої світової війни, О. Шпенґлер наново задався запитанням: «Для кого можлива історія?» [147, 6], аби запропонувати ще один варіант відповіді: не особу, не народ, не клас, і в жодному разі не «людство», а локалізовану «культуру», інтравертний «культурний організм» з усіма ознаками самодостатности, — то це теж недвозначне свідчення такої заплутаности гносеологічної ситуації, що склалася «в пошуках суб'єкта історії», котру навряд чи здужав би спричинити простий двочлен «клас — нація».
У кожному разі «громадянська історія» рішуче й безповоротно перестала бути історією державних утворень уже на кінець XIX ст., коли М. Грушевський, формулюючи свої концептуальні засади побудови східнослов'янської історії, писав: «В теорії признається давно, що головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільности. Політичне, державне життя, розуміється, чинник важливий, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значення від політичного…» [29, 20].
Цій тезі, мимохідь кинутій нашим ученим із недбалістю, на яку тільки й заслуговує загальник, передували, одначе, довгі десятиліття дерзновенних інтелектуальних зваг схопити, відрефлектувати ті реалії соціального життя, котрі, мов випущені на волю джини (марксівський образ!), скупчувалися, тверднули, предметно унаочнювалися в розігрітій суспільній атмосфері континентальної Європи — в атмосфері революційних катаклізмів і сутичок, становлення новітніх політичних націй, розмерзання, «розгальмовування» витіснених «у підсвідомість», приспаних і застиглих потенцій «неісторичних народів», — так що ті тектонічні зсуви історії, свідком котрих стало вже століття ХХ-те, були заздалегідь підготовлені глибинними нуртами унамунівської «інтраісторії». При цьому парадоксальність теоретичної рефлексії над національним — цим підводним рифом, що його не міг обминути жоден скільки-небудь серйозний мислитель XIX ст., — бачиться із сьогоденної часової перспективи в тому, що хоч яке вагоме (нерідко визначальне!) місце посідав національний чинник і в політичних діях, і в ідеології, і в чуттєвості епохи [19] , хоч скільки шпорталися довкола нього мистецтво, філософія та наука (остання — розбруньковуючись по ходу цілою низкою нових дисциплін, як-от етнографія, етнологія, фольклористика), а проте навзагал, як цілком підставно сконстатував порівняно недавно відомий західний політолог І. Берлін, національне лишилося дивним чином недооцінене, геть неадекватно потрактоване у своїй значущості: «…жоден з впливових мислителів не передвістив йому майбутности» [13, 63], навіть і ті, чий профетизм в інших ділянках виявлявся подиву гідним. Така недалекоглядність притаманна не тільки, скажімо, марксистським теоретикам, а й тим, кого І. Берлін у добрих старих традиціях англо-американського слововжитку йменує «націоналістами», і це правда — нижче ми побачимо, що і в концептуальних побудовах, де національному відводиться статус безумовної вартости [20] , обов'язково іманентно присутнє делікатне, не завжди ясно усвідомлене й самим автором, відчуття якоїсь невидимої часової межі, грані, за якою вичерпуються повноваження предмета, — відчуття, сказати б мовою математики, «ліміту функції»: національне мислиться й переживається (Берлін має рацію!) як щось тимчасове, зникоме, смертне, щось, що випинається на яв головно в разі порушення щодо нього соціальної справедливости, і вгадати в ньому одну з провідних детермінант також і грядущої історії не спромігся ніхто. І. Берлін розцінює це як «своєрідну ідеологічну впертість» [13, 75]. Нам, проте, видається, що подібна «впертість» мусить мати не так психологічні, як гносеологічні витоки: мусить бути певна розфокусованість у самому баченні національного — замішання ума, котре належить розплутувати вже сучасній філософії. Деякі вузлові проблеми, що постають на цьому шляху, ми й розглянемо нижче.
19
У
20
Зайве нагадувати, що нам, як і І. Берліну, йдеться про науково авторитетніконцепції, себто такі, які в дальшому перебігові європейської інтелектуальної історії засвідчили свою ідейну плідність — ця осторога відразу відмежовує нас від рясних расистських та шовіністичних ескапад свого часу.
Безперечно, кристалізуванню в новоєвропейській — розбудженій Французькою революцією і «травмованій» польським питанням — свідомості конкретних «національних ідей» (у буберівському сенсі) дуже посприяв Романтизм із його потягом до партикуляризації, загарливим самоствердженням усього часткового, окремішнього, індивідуально-неповторного, але також і з тенденцією до конструювання ідеальних духовних сутностей — звідки, властиво, і походить знаменитий Volksgeist. Тільки така ідейна атмосфера й могла породити дезетатизовану, віддиференційовану від держави візію народу — народу-духа, ноумена, особливої мислеосяжної сутности, чия самість співставна, за своєю телеологічною визначеністю (осібним дольовим призначенням), хіба що з духом індивідуальним. Вже у фіхтевських «Промовах до німецької нації (1808) ця візія народу (нота бене: свого власного!) як колективного індивіда представлена в цілком розвиненому вигляді. «Національний принцип, — проголошує Й. Г. Фіхте, — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. д. — кожен, хто вірить у духовність та у свободу цієї духовности й прагне вічного відтворення, вдосконалення цієї духовности через свободу, той, де б він не народився та якою б мовою не говорив, є нашої раси, unsers Geschlecht, нашого роду, нашої генеалогії, нашої настанови й мало що не статі» (Цит. за: [37, 57]). Можна, отже, будучи фактичним німцем, не бути ним духовно — не дорости до «німецькости» як такої: за яких сім десятиліть по тому Ф. Ніцше у «Веселій науці», керуючись так сформульованим «національним принципом», візьметься зревізувати під оглядом «німецькости» національну філософію й відмовить Шопенгауерові, на противагу Лейбніцу, Канту й Геґелю, у праві називатися «філософським німцем» [84, 679—683]. Крім того, має слушність Ж. Дерріда, характеризуючи фіхтевське розуміння національного як «архетелеологічне», отже, таке, що бере під увагу і витоки, і кінцеву ціль [37, 58] (німцям, мовляв, приділено «розпочати новий етап усесвітньої історії», цит. за: [33, 205], — це також стане структурною прикметою «національної ідеї»: визначення свого народу як осібного духовного індивіда закономірно має містити в собі й відповідь на питання обставини мети («для чого?»), ідею специфічної, відмінної від інших долі як приділу-покликання.
Одразу ж за німцями — і під їхнім безпосереднім впливом! — здійснюють «роздержавлення» ідеї народу чехи — у «будителів» (Я. Коллара, Ф. Палацкі), вишколених переважно Гердеровою мовно-культурною концепцією нації, розмежування «вітчизни» (у політичному сенсі слова) і народу-нації (нація розуміється як самосвідомий «народ» — так би мовити, самопізнавчий дух) виявилося напрочуд плідним не лише з огляду на далеко не безкорисливі мотиви (необхідність теоретичного забезпечення національного руху в недержавному народі — недарма ж бо слідом за чехами це протиставлення народу-держави й народу-душі приймають національні рухи всіх новорозбуджених європейських колоній та напівколоній), а й у суто евристичному плані. Непомітно змістивши акценти в аксіологічну площину, себто висунувши насупротив «вітчизні», державній ідеї — «народ», ідею національну (з культурою, духовним життям у ролі головного субстрату) як моральну гуманістично-світоглядову антитезу [21] , Я. Коллар, який, до речі, студіював у Єні та якого годилося б уважати учнем і Гердера, і Фіхте [111, 61—62], потрапив досягти того, чого Фіхте все ж не досяг: його рефлексія над власною (чеською) національною ідеєю стала універсальним типологічним зразком національно-скерованого філософування як серед слов'янських народів (у прямих зв'язках із якими Я. Коллар тільки й розглядав чехів), так і серед усіх інших, втягнених XIX ст. у процес «історизації».
21
«Слава нації нині не ґрунтується ні на її численності, ні на дужій тілесній будові… ні на видатному хисті помщатися за кривди; вона не ґрунтується також на сліпому наслідуванні французьких мод та звичаїв, але на морально-інтелектуальній величині, духовній діяльності та самостійності духа…» [57, 236].
Трактат «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і наріччями» (1836) — це, якщо не рахувати ще радше інтуїтивної, ніж строго концептуальної четвертої частини Гердерових «Ідей до філософії історії людства» (де справді-таки, за роздратованою заввагою Канта, загальним судженням не передують продумані принципи [32, 639], бо й сама соціальна дійсність не дала ще на той час достатнього матеріалу для їх «продумування»), є перша філософська пам'ятка тої щасливої доби в розвиткові національних ідей у Європі, яку Шпорлюк іменує «культурним націоналізмом». «…Вітчизну можна легко віднайти, навіть якщо ми її втратили, — пише Коллар, розуміючи „вітчизну“ і як політичне, і як географічне поняття — країну підданства та фізичного проживання, — але націю й мову — ніде й ніколи; вітчизна сама собою є мертва земля, чужорідний предмет, це не людина; нація ж є наша кров, життя, дух, особиста характеристика» [57, 234]. А скоро так, то «в корисних заняттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях ми пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. У цій останній найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давався вбивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут можемо бачити його душу» [57, 239]. Це момент дуже «фіхтеанський» — протиставлення «себе» як духа («німецькости», «слов'янськости», словом, національної сутности), причому духа креативного, живородящого, — чужому, «іншому» як «мертвому», тілу без душі, отже, безживному. Тільки в Коллара — оскільки він усе-таки промовляє від імені поневоленої нації — те, що у Фіхте часто-густо скидається на ксенофобію, набуває етично бездоганного гуманістичного звучання: «Згідно з теперішнім, якщо завгодно, слов'янським світоглядом… ганьбою криється не так раб, як той, хто обертає в рабство, не так гноблений, як гнобитель, що позбавляє свободи…» [57, 239].
Дезетатизація ідеї народу набула загальноєвропейських масштабів. Природно, що народи, яким, власне, не було чого «роздержавлювати» (роздроблена Італія, поневолені трьома імперіями слов'яни), виявили до цього процесу особливу сприйнятливість: ідея нації як духовної спільноти, що впізнає і стверджує себе не в актах невіддільної од насильства політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури, стала в їхній ментальності відпровідним пунктом національного самоосмислення й досі циркулює як органічно-самозрозуміла. І якщо сьогодні італійський філософ Р. Буттільйоне, осмислюючи драму польської історії, твердить, ніби лише Польща з-поміж усіх європейських націй зберегла свій суверенітет єдино й виключно засобом культури (насамперед церкви), тобто відмовившись пройти через відчуження себе як народу у власній державі й таким робом ствердивши в новочасній історії альтернативний до західноєвропейського — «державного» — спосіб національного унезалежнення [22] , — то ми в жодному разі не повинні забувати, що вустами Р. Буттільйоне промовляє майже двохсотлітня філософська традиція: ще в 1801 р. в «Історичному нарисі про неаполітанську революцію 1799 року» лідер так званого італьянізму (вельми складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії над «італійською ідеєю») В. Куоко поставив політичну поразку Італії в пряму залежність від стану національної культури, тільки-бо культура «виховує», формує націю як таку, детермінуючи в кінцевому підсумку і її історичну долю [1, т. З, 152—158]. Зрозуміло, у Куоко під культурою, як і годиться в Романтизмі, маються на увазі насамперед мистецтво та філософія — згодом до них почнуть долучати релігію, а за століття інтуїтивне ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як ідеальною іпостассю цієї нації, всамоочевидниться настільки, що у філософії української ідеї В. Липинський, обравши логіку «від супротивного», просто відмовиться від спроб здефініювати культуру описово, через її складові, щоб натомість запропонувати визначення сутности культури через її етнозахисну функцію — функцію слугувати засобом виживання свого суб'єкта: «…сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за існування себе оправдали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи (що їх витворила. — О. З.) найкращими — творить те, що ми називаємо культурою» [66, 489].
22
Італійське рісорджіменто, на його гадку, не сягнуло такої лабораторної чистоти історичного експерименту, позаяк Дж. Мадзіні, «не зумівши поєднати незалежности народу від держави з приматом культури», таки спокусився в остаточному, «п'ємонтському», варіанті на розв'язання італійського питання «політикою сили» [151, 100—101].