Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період
Шрифт:
Свого часу, 1951 p., це зробила Г. Арендт — одна з найцікавіших мислителів повоєнного Заходу — у класичній праці «Тоталітаризм»: аналізуючи природу беззаконня в сталінській та гітлерівській державах, вона дійшла доволі несподіваного висновку — тоталітаризм скасовує право, властиво не потребує його, тому що мислить свою державу втіленням Верховної Справедливости, Верховного Закону — надлюдського закону саморуху (природи — «у них», історії — «у нас»), який заступив собою леґітимізуючу силу Божих Заповідей, чинну в правовій свідомості досекулярних суспільств та в ранньобуржуазному «природному праві». «Віра нацистів у расовий закон як вияв у людині закону природи спирається на Дарвінову ідею, що людина є продукт природного розвитку, а цей останній не мусить кінчатися на теперішньому видоутворенні; так само віра більшовиків у класову боротьбу як вияв закону історії спирається на Марксове уявлення про суспільство як продукт велетенського історичного руху, котрий стремить згідно зі своїм власним поступальним законом до кінця історичних часів, де самоскасовується» [150, 463]. Так через філософію права Г. Арендт вийшла на головну хворобу того типу світогляду, який у новітню добу остаточно витіснив давніший, релігійний як у капіталістичному, так і в соціалістичному суспільствах. Найкоректніше було б назвати його секулярним — від науковости в ньому хіба що сцієнтизм, певніше, неприкрите домінування гносеологічної
Але річ у тому, що скільки-небудь продуктивна людська, отже, суспільно значуща, життєдіяльність в умовах, хай гіпотетичних, тотальноїгносеологічної свідомости (здатної забезпечити виключно еґоїзм безпосередньої дії) неможлива в принципі: сама по собі, не занурена в ціннісний контекст, не запліднена ним, свідомість науки залишилась би інфертильною навіть у царині сутої науки (писав же був ще Гуссерль, що з гносеології ніяк не випливає зобов'язанняпрагнути до істини!), себто як така вона є світоглядно стерильна. Тож зрозуміло, що вже наприкінці XVIII ст., коли криза релігійного світогляду зробилася достатньо очевидною, філософська думка Європи вирушає на пошуки втрачених вартостей — у похід, що тимчасом не обіцяє близького завершення: історія культури двох останніх століть є, строго кажучи, історія мук секулярного світогляду в безугавному прагненні компенсувати свою «ціннісну недостатність». XVIII ст. ще могло вважати, ніби «сон розуму породжує примари», — навряд чи йому бодай приблизно ввижалося, яких «примар» годен наплодити «розум» чуткий і безсонний, не нагрітий чуттєвою прив'язаністю оцінки й сп'янілий сам од себе. Та обставина, що з двох, хай у чомусь і обмежених (всяке знання часткове!), але цілком «добротних» наукових теорій — дарвінізму й марксизму, — покинутий на себе сцієнтизм потрапив настругати таких монструозних ідолів для новітніх, тоталітарних міфологій, досить промовисто характеризує можливості того типу світогляду, що претендує бути науковим і що його ми звемо секулярним. Сповна розуміємо всю однобічність такої дефініції як чисто заперечувальної: так, це світогляд пострелігійний, не-релігійний, безбожний (божествиться-бо, як гарно показала Г. Арендт, не природа й не історія, — а проголошений універсальним закон їхнього лінійного поступу) — цілий його позитивний зміст, на наш погляд, описується власне через боротьбу множинно-ціннісного світовідношення з тотальністю єдиної гносеологічної свідомости.
Місце національних ідей, а також філософської рефлексії над ними в цьому секулярному світогляді визначається тим, що національна свідомість — і тут ключ до її розуміння! — є свідомість ціннісна. Саме звідси її, констатована мислителями впродовж останніх півтора століть, від А. Токвіля до Г. Кона, внутрішня спорідненість зі свідомістю релігійною (обидві виступають частковими об'явами загальної підстави); звідси переважання в писаннях теоретиків національної ідеї того «барвного й емоційного стилю», що викликав подив у І. Берліна [13, 67], і взагалі явно невипадкова логіко-концептуальна «нестрогість», «нескристалізованість» філософії національної ідеї в системну теорію, про що вже згадувано у вступі і що інакше, як прихованою іманентною чужорідністю національної ідеї зродженим абстрактною, позалюдською «мислячою головою» формам дискурсу, пояснити важко. Тому філософія національної ідеї і тяжіє до художніх форм вираження — їхня-бо наснаженість ціннісним «повітрям» культури найінтенсивніша.
У новому світлі постає також іще один момент, на який ми вказували вище: що найавторитетніші теоретики якщо й не цілком «недобачили» справжньої ролі націоналізму в культурі XIX ст., то, в кожному разі, недооцінили його духовної перспективи на майбутнє, здебільшого покладаючи націю (не завжди навіть свідомо-обґрунтовано), чимось минущим — не онтологічною реальністю, а радше замішанням історичного розвитку, проблемою, котру належить розв'язати. Тут дуже далася взнаки недовіра матеріалістичного світогляду до умоглядних вартостей, не наділених усією повноважністю смислової, «намацальної» конкретики: все суб'єктивне бачиться достатньо ефемерним, а що нація без самосвідомости таки не існує (як і людська особистість) і що національна свідомість — феномен не споконвічний, а виниклий порівняно недавно, то й сама, на таких плитких засадах уґрунтована, «уявна спільнота» здавалася чимось напевно неспроможним на істотно довше тривання в історичному часі.
Наостанці приглянемося пильніше до основних, визначальних тенденцій розвитку філософії національної ідеї у «фаустівській культурі» новітньої (секулярної) доби, сподіваючись, що ці тенденції послужать також ілюстрацією та конкретизацією раніше викладених загальних міркувань.
Найперше, про перехід від релігійного до національного, або, точніше, — національно-секулярного світогляду. Практично в усіх культурах — навіть і з російською включно — цей перехід необхідно ознаменований фазою « національного месіанства» — фазою досекулярного націоналізму, на якій національне самопізнання має ще не так філософськи-рефлексивний, як переважно релігійно-емотивний характер. «Кожен народ розпочинає своє національне існування з одкровення, — заявляє А. Міцкевич у паризьких лекціях, розуміючи під одкровенням вірування, котре надає суспільності сенсу й кінцевої мети. — Кожна нація має собі за підставу власне, спеціальне одкровення. В основі кожної з великих націй — …певна єдина ідея, і нація живе тільки для того, щоб цю ідею реалізувати» (Цит. за [173, т. 2, 29]). При всій, якійсь аж екстатичній невротичності польської «національно-романтичної» релігії (філософ А. Валіцкі називає це стриманіше — «пророчим пафосом» [175, 233]), симптоматична ця відразу, від перших кроків, ясно задекларована партикулярність — головна структурна ознака філософськи зрілої національної ідеї. Висловлені Міцкевичем думки по тридцятьох роках знаходять відгомін у Ф. Достоєвського — у славетному діалозі Шатова й Ставрогіна в «Бісах»: «Мета всякого руху народного, в усякому народі й у всякий період його буття(виділено нами. — О. З.) [29] , це єдино лише пошукування Бога, Бога свого, конче власного, і віра в нього як у єдиного істинного. Бог є синтетична особистість усього народу, взятого від початку його і до кінця» [42, 61]. (А ще за тридцять років і на крайньому заході культурного масиву, в Іспанії, прозвучить з уст М. де Унамуно це ж таки credo: «Небо, в яке я хочу вірувати, то Іспанія небесна і вічна, а мій Бог є Богом іспанським», цит. за: [157, 61].)
29
Таке
Це свого роду «інфантильна», чи, певніш, «ювенільна», фаза розвитку національної ідеї — коли народ ототожнює себе з певними духовними вартостями, що мають тривкий статус абсолютних (мисляться атрибутами Бога — так, у Ж. Мішле Франція виступає синонімом свободи; для Й.-Г. Фіхте Німеччина — взагалі єдиний носій животворного духа, що протистоїть смерті; у А. Міцкевича Польща — оплот (і то виключний) Божистої Любови; за М. Костомаровим, монопольний ідеал України, що висуне її з часом на роль «наріжного каменя» загальнолюдської світобудови, — це рівність і незалежність [30] ; у Дж. Мадзіні ж італійці, яко народ-будівник, покликані збудувати і Вселенську Церкву). На цій підставі стверджуються винятковість даного народу і його сотеріологічна місія у світовій (чи бодай тільки європейській) історії — причому, що більше здеправованим, відчуженим від себе самого був народ раніше, то легше здійснювалась ота «націоналізація» християнської сотеріології, згідно з євангельською заповіддю «блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Матв., 5, 3). (Тому найбільш крайні форми месіанізму дають позбавлені державности слов'яни й роз'єднана Німеччина.) У такий спосіб і сам цей народ возводиться, дослівно «висвячується», у ранґ абсолюту [31] , робиться предметом тої нерефлектуючої, ірраціональної віри (психологічної установки на досяжність жаданого, ідеального майбутнього), без якої неможливі ані цільний світогляд, ані скільки-небудь ефективна, у тому числі й політична, діяльність.
30
Під цим оглядом у «Книгах Буття Українського Народу» маємо справу з прецікавою ідейною амальгамою західноєвропейського libert'e, 'egalite, fraternit'e, типово українського, на індивідуальному землеволодінні й землекористуванні заснованого, етнопсихологічного еґалітаризму [104, 382—384], а також еґалітаризму християнського (рівности всіх перед Богом).
31
Шатов у Достоєвського слушно заперечує Ставроґіну, що він не Бога знижує на рівень народности, а навпаки — «народ підносить до Бога» [42, т. 7, 266].
І це зрозуміло. На зміну XVIII ст. з його релігійною кризою та богоборчим пафосом — століттю, котре Т. Карлайл влучно охрестив «віком скептицизму», XIX ст. приходить із яскраво вираженим запотребуванням нової віри: на зміну перестарілому релігійному світоглядові має з'явитися новий, але з не менш потужною емотивно-вольовою установкою. На роль такої установки й висувається феномен, згодом названий В. Липинським «містичною ідеєю нації» («Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не існує хоч би в найбільш примітивнім стані, але як щось само для себе, щось не вимагаюче доказів, то „доказати“ національну окремішність такого колективу раціоналістичними „ученими“ доказами, „видавництвами і школами“ усвідомити національно такий колектив неможливо» [66, 504]).
Заки ця «містична ідея нації» розгорнеться все-таки в теоретично артикульовані, концептуально-дискурсивні форми, месіанство слугує переходом від християнського до національно-секулярного світопогляду: від віровизнавчої формули «Я — католик» («Я — православний») до «Я — поляк», «Я — українець» тощо, адже «істий українець, хоч будь він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею» [60, т. З, 168], тобто саме українство (польськість, іспанство і т. д.) попервах мислиться як сакральнадуховна єдність (тут, між іншим, відповідь на питання, чому клерикальна, уніатська Галичина так ентузіастично сприйняла Т. Шевченка, попри його недвозначний антикатолицький запал: образ жертовного Христа тьмяніє перед образом жертовної України, якою вона постає з Шевченкової історіософії, і не випадково «Кобзар» робиться без перебільшення національною Біблією — як не випадкові й біблійна форма програмових документів польського месіанізму, і чеська містифікація з «Краледворським літописом», і возведення ґенерацією 1898 р. «Дон Кіхота» до ранґу іспанського Святого Письма: кожне віросповідання потребує власних сакральних текстів).
Ще раніше, перед Костомаровим, у 1832 p., співвідношення між «старою» і «новою» релігіями чудово точним образом відбив Міцкевич: польське пілігримство прямує за зорею християнської віри, уживаючи як компас любов до батьківщини [167, т. 6, 18—19]. Для порівняння є рація згадати, що й геть пізніше, на початку нашого століття, в умовах «Занепаду Європи» та кризи філософського раціоналізму, новорозбуджена «іспанська ідея» також проходить месіаністичну фазу (Асорін, Ф. де Оніс), леґітимізуючи право іспанського народу на історичне буття його самозбереженою «позацерковною», не скаламученою доґматизмом релігійністю (відповідно Дон Кіхота проголошено «іспанським Христом» без жодної остороги перед такою, з канонічного погляду, блюзнірською «модернізацією» християнського віровчення [32] ), — і слушно твердить дослідниця Унамуно, що мислитель «розумів іспанський народ як певну ідеальну цілість, сукупність індивідів, злучених духовними зв'язками національної традиції» [23, 4].
32
Між іншим, офіційний католицький доґматизм донедавна — до середини 1960-х років — продовжував уважати М. де Унамуно єретиком-єресіархом. Загалом, тема «національної релігії» як єресі, нерідко свідомої (досить згадати образи єретиків у творчості Т. Шевченка та чеських поетів-«будителів»), заслуговує на спеціальну увагу релігієзнавців.
Скоро таке релігійно-містичне підґрунтя для нової ідеології готове, тамта скидає із себе вже до решти вичахлі форми старої християнської релігійности — тут кінчається месіанство й починається нова, секулярна філософія національної ідеї. Принаймні для Європи це так — Росія, натомість, так і залишилася на цій ювенільній фазі, по суті, до кінця XX ст. своїм месіанізмом не відхворівши («застрягання», яке тонко підмітив В. Розанов, написавши, що «тільки у росіян» «народ і його церква — одне» [91, 82]). У європейській же культурі на секуляризовану, поступально-спіралевидну в її саморозгортанні філософію національної ідеї чекали різні, у тому числі й несподівані, повороти.