Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Тож за всіма претензіями молодих «радикалів» на адресу «старого видихавшого луб'я» [830] , як і за тоді-таки оприявненими, нотабене, першими естетичнимирозколами (а це вже сама серцевина культури, «царство Еросу»! — точно продіагностований С. Павличко як етапний, конфлікт «пізнього», вже російськогоза ідейним походженням народництва з модернізмом — скандальнозвісна стаття С. Єфремова 1902 р. «В поисках новой красоты» і «хрестовий похід», зокрема й Українчин, проти «тої дикої бурсаччини» [12, 29] [831] , — відбувався в межах одного й того самого покоління «радикалів», що, проте, нітрохи не робило опонентів людьми однієї, за І. Франком сказавши, «культури душі» [832] !), — насправді проглядається, глибинним тектонічним зсувом, наростаючий конфлікт двох типів інтеліґенції й двох ціннісних систем, — той самий, що потім буде описаний Ортегою як «бунт мас». Його численними, то дрібнішими, то дужчими порізненими спалахами протяте в с е українське громадське життя початку століття. Якщо порівнювати з аналогічними процесами в тодішніх європейських культурах, то відмінність бачиться не стільки навіть у пропорційно менших українських масштабах, скільки, насамперед, у вимушеній «підпільності» в нас цього процесу, прихованості (аж донині!) «домашніх» конфронтацій під «спільною накривкою» перед лицем «спільного ворога», якого повсякчас треба було «держати в умі» [833] (характерно, що тільки-но імперську «накривку» було зірвано, війна «української Гори» з «українською Жірондою» відразу ж вийшла на яв, — «безславний», у шевченківському значенні, сюжет боротьби між собою двох українських урядів, УНР і Гетьманської держави, теж великою мірою вписується в означену парадигму й давно вартує під цим оглядом серйозного культурологічного перепрочитання). Тим важливішою на цьому тлі є вартість «Трьох хвилин» як історичного документа, де, може, єдиний раз за ціле українське XX ст. речі названо своїми іменами.
830
Лист Т. Зіньківського до Б. Грінченка від 10.12.1888 р. // «… Віддати зумієм себе Україні»… — С. 123.
831
Див. про це: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі// Павличко С. Теорія літератури. — С. 70—74. Цей конфлікт насправді вартує ширшої інтерпретації — властиво, то була перша українська «літературна дискусія», де голос заатакованої Єфремовим «другої сторони» уже не отримав публічної трибуни: відповідь Лесі Українки Єфремову, надіслана до редакції «Киевской старины», не була надрукована і до нас не дійшла, листи Г. Хоткевича «ЛНВ» відхилив «за неприпустимий тон», — і так і розсипались, розпорошились, не склавшись у вчутний нащадкам хор, відповіді «лицарства з-під чесного прапора», — а було їх, відай, чимало. Михайло Косач, приміром, у листі від 09.02.1903 р. докладно й зі смаком розказує сестрі Ользі про Хоткевичеву «дуже ловку» «пародію на Єфремовську критику — критику Шевченкових дум `a la Єфремов» — і обіцяє сам «сісти і написати свою анти-критику», яку сподівається «замістити <…> в „Русской мислі“» (цит. за: Листи так довго йдуть… — С. 228), — і скільки ще було таких загублених голосів, можна хіба здогадуватися. У кожній національній культурі така дискусія давно була б видана окремим томом
832
Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі// Тв. — Т. 35. — С. 108.
833
Приміром, із гнівних листів Лесі Українки видно, що статтею С. Єфремова вона обурена так, як завжди аристократ обурюється хамом, «духа не разумеющим» [12, 39], — як претензією невігласа судити з позиції влади(«Єфремов бере на себе роль „судии во Израиле“ — „укрепляя, ниспровергая“ — куди ж пак!» [12, 32]) про те, на чому нетямиться. А проте найперше, в чому вона звинувачує С. Єфремова перед Пчілкою, — це, що його стаття робить погану рекламу «в с і й нашій літературі», бо росіяни, прочитавши її, сказали: „Ну, если ваша малороссийская литература такова, так не лучше ли ее и вовсе бросить!“ [12, 30]», — арґумент класично колоніальний: з «оглядкою» на колонізатора. Саме в цій вічній присутності «третьої сили» пролягає той «преділ, іже не прейдеши», «оборонний вал», який гальмує розвиток колоніальної культури, не даючи сповна розкритись її внутрішнім суперечностям.
Варто зробити ще одне застереження. Поставлений Лесею Українкою «новій» українській інтеліґенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у «Віхах», його повторить С. Франк щодо інтеліґенції російської [834] ) в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власнуадресу [835] , — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу «полювання на відьом», що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією [836] . Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, «природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти» [837] , тільки що в нову добу вперше в історії «масова людина» отримала право голосудля свого обурення, — а вже ідеологія, яка леґітимізуєїї в цьому праві, приходить заднім числом. І тут російське народництво з його «рівнянням на Фєдьку» прийшлося нашій «новій», «народній» інтеліґенції акурат впору.
834
«Віра російського інтеліґента з о б о в ' я з у є його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного е т и ч н о г о імпульсу» (Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 185—186).
835
Інших, позаособистих мотивів за письменником у нашу добу не визнає вже й академічна критика: так, Е. Соловей пише, що Леся Українка «вважала за потрібне прилучитися до дискусії» з Єфремовим, «оскільки Єфремов посилався на її статтю „Малорусские писатели на Буковине“» ( Вказ. праця. — С. 8), — слід розуміти, якби не посилався, то й не «прилучилась» би, бо чого ж устрявати туди, де не зачеплено тебе особисто?
836
Один приклад наводить М. Зеров: у липні 1902 р. у львівському «Ділі» з'явилася гнівна рецензія на збірку «Відгуки» якогось Гамчикевича, що обурювався, зокрема, такими, на його думку, безглуздими виразами, як «холодні зорі», «запросини лагідні», «мелодія бунтує кров» і т. д. — і завершував саркастичним резюме: «Добре поетам „от нечего делать“ писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм конче напре ся добути з них якусь гадку» (Цит. за: Зеров М. Українське письменство. — С. 605—606). Інший приклад згадує К. Квітка: 1908 р. в одеській «Русской речи» «приват-доцент Одеського університету Куриловський, юрист, писав з приводу «Кассандри», що Леся Українка, очевидно, жидівка і всякими «Кассандрами» навмисне затуманює голови українцям і одволікає їх думку від рідної історії, бо, мовляв, як українці згадають свою історію, то будуть її продовжувати в такім напрямі, що всім соплеменникам Лесі Українки — жидівки, прийдеться дуже зле» ( Спогади…. — С. 245). Це той самий «дискурс ненависти», що його читач легко знайде на сторінках і сучасної української преси — від «Літературної України» до «Киевских ведомостей».
837
Арендт Г. Джерела тоталітаризму. — С. 389.
З одного боку, на кінець XIX ст. вона, як слушно підмітив М. Попович, застала вже готову, дарма що ще неповноструктурну, українську культуру, і могла сприйняти її вже не за логікою шляхетського успадкування— як ортегівське «завоювання, яке належить щохвилини відвойовувати», — а за логікою «розпещеної дитини» [838] — як даність, отриману в ужиток, як належне їй «своє поле», на якому можна орудувати відповідно до своїх власних інтересів і уподобань. (До чести української літератури треба сказати, що пов'язані з такою культурною масофікацієюризики вона спостерегла з місця й відразу: від «Дядькової хвороби» В. Самійленка 1896 p., де з'являється вже цілком упізнаваний тип майбутнього «пролетарського письменника», що багато в чому утримує культурно панівну позицію й до сьогодні: «Ну й що ж у тих віршах? Чим вони кращі за моїх? Що він Байрон, а я Бовкало? Це ще не велика різниця…» [839] , — і до вже згадуваної «Молодої крови» В. Винниченка 1913 p., жорстокої сатири на спробу «побудови демократії в окремо взятій родині» [840] , українська література на різні лади попереджала про закономірність, яка аж ген потім, у 1970-ті pp., в американській теорії масової культури буде названа «законом малинового джему»: чим більше «поширюється» культура «в масах», тим більше «стоншується», вужчає «культурний шар», — сиріч, коли, за ентузіастичним висловом сучасного критика, «маси розпочинають „штурм неба“» [841] , то результатом буде зовсім не масове сходження на «вершини людського духу», а навпаки, «падіння неба» й «денудація» вершин, загальне обниженнякультурного рівня, — попередження, зі зрозумілих причин довгий час іґнороване в усіх історіях української думки, тож пора цей недогляд виправити.)
838
«Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець» (Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. — С. 73—74).
839
Небіж-студент ще пробує вгамувати дядьків «марш ентузіастів» у напрямку літературного олімпу (феномен, котрим вітчизняна культурологія досі щиро захоплюється, див., напр.: Скуратівський В. Українська культура-XX. Демократія і традиції// Скуратівський В. Історія і культура. — С. 50—58) арґументами з арсеналу культури «локальних спільнот» (повторюю, це 1890-ті pp.!): «Що єсть у вашому серці таке, чого немає в кожному з нас? і що ви знаєте таке, чого б не знав кожний з ваших сусідів? <…> чи ви багато вчились, чи багато читали? чи багато ви бачили світу?» (арґумент рішуче «доринковий»: сьогоднішній «ефект бестселера», як і тоталітарне комплектування «літературного олімпу», стоїть власне на тому, що автор не повиненговорити публіці нічого такого, «чого немає в кожному з нас»!), — але для Бовкала ці арґументи ВЖЕ (1896 p.!) нечинні, і він відказує не кліпнувши оком, як через 40 років відказуватимуть випускники Інституту червоної професури: «Таки вчився чимало: і читати, й писати, й арихметику знаю. А світу бачив багато: був один раз у Харкові, у Полтаві аж двічі, а в Прилуці та Лубнах разів по п'ять». Єдине, що зупиняє Бовкала, — це звістка, що «малоросійська мова» офіційно забороненаі що його писання загрожує йому неприємностями від поліції, — у радянській імперії мова, натомість, була офіційно дозволена, від 1930-х український «олімп» від «олімпійців» (NB: термін, у 1920-ті вживаний щодо «ваплітян») рішуче очищений, і Бовкало посів спустіле «святе місце» на правах уже цілком леґалізованогоБайрона (з посвідкою члена Спілки письменників).
840
«Вони це щиро! — вражається в п'єсі старий ліберал із поведінки новоспечених сільських „родичів“, які обманом домоглися „законного“ шлюбу його небожа зі служницею: — Вони вірять, що цілком рівні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми — пани. <…> А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі…». Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичнурівність — на рівність духовну.
841
Скуратівський В. Історія і культура. — С. 52.
З другого ж боку, «нова» українська інтеліґенція отримала в російському народництві собі до диспозиції готову й потужну ідеологію масової людини. Весь пафос звідусіль обволікаючого її російського революційного руху спрямовувався на «народну користь» (негайне ущасливлення маси «Фєдьок»), а це було надзвичайно привабливо насамперед тим, що забезпечувало куди чіткіші, безпосередніші, і водночас простіші й приступніші їй — під кожним оглядом менш вимагаючі, — ціннісні орієнтири, ніж лицарська націєтворчість «інтеліґенції традиції» з її релігійно-кастовим етосом (показово, як по-різному був сприйнятий Винниченків демарш із «переходом у російську літературу» Лесею Українкою і С. Єфремовим: Винниченкові виправдання матеріальною нуждою, просто-таки голосом Килини: «А що ж ми мали тута — голод їсти?», — байдуже, щирі чи ні [842] , у косачівській етиці служіння жодним арґументом бути, ясна річ, не могли, і Леся Українка, як видно з розкиданих згадок у її листах, ледве стримує холодне презирство, а дізнавшись, що Винниченко входить до редколеґії «Дзвона», з яким рвати, хоч їй і дуже хочеться, вже пізно, бо пообіцялаїм «ще одну річ», — слово чести чинне, кому б не було дане! — пише «Оргію», даючи Винниченкові «добрий приклад» [843] , як треба вмирати, коли твоя культура тебе не годує [sic!], — а от у С. Єфремова, народника школи Михайловського, така «рабська» мотивація знаходить повне співчуття, — винен не індивід, що, «як мертва глина» [«Оргія»], улягає гнітові обставин [844] , а «поганий» соціум, у дусі класичного російського «среда заела»: «…Кращі наші люди м у с я т ь іноді йти до чужого письменства, щоб тяжкою панщиною на чужому полі відробляти за ту ганебну байдужість <…>, якою обкутує своє письменство рідна обивательщина» [845] , — це вже, вважати, готове психологічне підложжя і для майбутньої у к р а ї н с ь к о ї р а д я н с ь к о ї к о л а б о р а ц і ї, в основі якої — глибоке й по-«мужицькому» тривке переконання «народного інтеліґента», що за його «панщину на рідному полі», «каторгу на творчих галерах» [О. Гончар], «рідне поле» «мусить» йому віддячити, заплатити— достатком, шаною й особистим благополуччям).
842
Див. прим. 151 до розд. VII (в електронному варіанті — прим. 707. — Примітка верстальника). Не забуваймо, що Винниченко, ця типова «розпещена дитина» української літератури, все-таки від часу свого гучного дебюту незмінно мав від цієї літератури і меценатські стипендії (по-нинішньому, «ґранти»), і найбільші на той час гонорари, і взагалі всіляко вжиткував із «громадської запомоги», — навіть дістав від НТШ в подарунок повний комплект архівних видань, і то був єдиний раз, коли Леся Українка йому «позаздрила <…>, але звернутися сама з просьбою про таке прислання постіснялася» (Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 243).
843
Нагадаю, що це останні рядки драми — і останні слова Антея перед самогубством: «Товариші, даю вам добрий приклад». З урахуванням того, що це й остання закінчена(в березні 1913 р.) Українчина драма, такий заповіт «товаришам по цеху» незадовго до історичної катастрофи, яка не лишила від того «цеху» живого місця, звучить доволі макабричним пророцтвом.
844
Пор. у Ніцше: «мораль рабів для свого виникнення потребує насамперед ворожого зовнішнього світу, потребує, кажучи мовою фізіології, зовнішніх подразників, щоб збуджуватися взагалі, тобто її активність може в принципі бути лише реакцією» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. — С. 205).
845
Цит. за: Панченко В. « Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу…» // Дзеркало… — С. 15.
Уточню, щоб у читача не склалося враження, ніби всю відповідальність за український, мовляв Хвильовий, «масовізм» я складаю, як ото Єфремов, на «поганий вплив іззовні» — російський. Боже мене борони. Ясно, що й без росіян свою «леґітимізуючу» ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська «масова людина» все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні «поміркованим» авторитаризмом, потверджуючи застереження А. Токвіля, що «для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї» [846] ). Але в тім-то й річ, що «своєї» ідеології українській «масовій людині» виробляти не треба було, бо російське народництво дало їй уже готову, заощадивши зусиль, — їй залишалося тільки «перебрати Фєдьку в вишиванку» (в «національну форму», за пізнішим радянським дискурсом). Така підтримка дуже прискорила український «бунт мас», обмеживши й нейтралізувавши можливий «антихамський» вплив «старої» інтеліґенції. Так що у війні «української Гори» з «українською Жірондою» російська «хамократія» зіграла роль не тільки «накривки», а й безпосереднього союзника одної із сторін.
846
Див.: Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки/ Пер. з фр. — К.: Юніверс, 2004. — С. 259.
За цією новою, перейнятою від росіян оцінковою шкалою вже можна було переоцінювати вартості, не озираючись більше ні на яке «старе луб'я», — можна було й самим цілком авторитетно судити про те, щ'o «нашому народові» зараз «треба», а «чого не треба» (і це останнє оголошувати даремною «розтратою <…> сил», що є «вже не просто легкомисність і нерозважність, а злочин перед рідним краєм і народом» [847] — sic!), і відкладати набік україномовного «Гамлета», бо це твір, селянам (=«народові»), на відміну від Вальтера Скотта й Г. Бічер-Стоу, незрозумілий, а значить, наразі, «поки що» (поки селяни не візьмуть «штурмом» небо, і Бовкало не вивчиться на Байрона!), не такий уже й потрібний [848] (NB: у 1930-ті так само вирішить Сталін — і на довгі роки «Гамлет» в СРСР щезне з театрального репертуару!), і пребезтурботно, жодної «розтрати сил» у тім не бачачи, радіти, що «такий писатель, як Франко», працює газетярем, бо, як пояснювали Лесі Українці, на її жах і розпач, Труш і Ганкевич, «для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші,
847
Єфремов С. В поисках новой красоты// Єфремов С. Літературно-критичні статті. — К.: Наук, думка, 1993. — С. 100.
848
Див.: Грінченко Б. Твори світової літератури на селі // Громада. —1906. — Ч. 12. — С. 85—95.
849
Шпенглер О. Закат Европы. — С. 70.
На місце «Христового воїна» заступав енергійний і самовдоволений «найманий працівник» («робітник на народній ниві»), той специфічно російський тип інтеліґента як громадського діяча, про чию небезпечно розрослу суспільно-політичну роль в Україні писав потім В. Липинський. Шевченко був для цєї «нової» інтеліґенції вже мало не таким самим «співцем селянської недолі», як Павло Грабовський [850] , а Леся Українка, котра на «співачку селянської недолі», як не крути, ні з якого боку не надавалася і мала б бути списаною по тому самому відомству, що й «непотрібний» «Гамлет», уже потай дратувала своїм, за точною характеристикою Труша й Ганкевича, «літератським аристократизмом» (і, додам від себе, не тільки «літератським»!), — у перекладі «монтаньярською», «великопанськими мріями».
850
Нагадаю, що першим цю зміну зафіксував Є. Маланюк, охарактеризувавши її як « параліч відчуття Шевченка»: «…Ні для кого не є таємницею, що 80–90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917 <…>, можна загально окреслити як з а н и к а н н я в нашім суспільстві шевченківських емоцій» ( Книга спостережень. — С. 48). Саме тоді й відбувається й те народницьке, за російською моделлю, «опрощення» Шевченка до рівня «Фєдьки, який уміє писати», що було так радо асимільоване радянською ідеологією й дотривало до нашого часу.
Цю генетичну чужорідністьЛесі Українки дедалі прибутній, витісняючій її з-поміж себе — самою масою, кількісним натиском — еґалітарній «культурі низів», з її чіпким практичним умислом і повністю вивітреним інстинктом духовної «вертикалі» («тип сильних духом, але цілковито неметафізичних людей» [851] ), першим відзначив М. Зеров, накресливши при тому й вельми промовистий портрет «нового» українського інтеліґента-народника: «Призвичаєний до трактування в літературі передовсім — побуту, а потім — вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажімо, «інтеліґент на селі» — народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил…), утилітарист у мистецтві(sic! — курсив мій. — О. З.) і аматор пристарілої трохи манери, — в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов'янських і чотирьох романо-ґерманських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, — але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе — не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо „вірші“» [852] . У цьому описі можна вже без особливих зусиль розгледіти прямого предтечу української радянської інтеліґенції [853] , — зайвий доказ, наскільки мав рацію Ю. Шевельов, твердячи ще в 1950-ті, що «народницький комплекс у російській революції й совєтській системі» — «це — один з головних ключів до їх зрозуміння, тоді як фасада марксистської фразеології — тільки фарба на стінах споруди» [854] .
851
Шпенглер О. Закат Европы. — С. 70.
852
Зеров М. Леся Українка// Зеров М. Українське письменство. — С. 414.
853
Цей момент переємства фіксує вже й Зеров, із гіркотою вкидаючи своє «тоді (у 1900-ті pp. — О. З.) він ще шанував ерудицію», — в часи Зерова ця пошана, традиційний український (селянський, міщанський і т. д.) культ освітивже заникали під натиском «розінтеліґенчення»: освіченість ставала соціально підозрілою. Цікаво, що на кінець 1980-х pp., коли відбувся мій літературний дебют, у критичному обігу ще побутував такий характерний, із неґативною (зневажливою) коннотацією, термін, як «культурологічна поезія» (sic!), — малася на увазі та, котра не «про життя», а «про культуру» (з референціями до імен та артефактів), і тому оцінюється класом нижче, як щось «вторинне» — читай, «літературщина» й «одривання од ґрунту». Можливість чогось такого, як життя в культурі(що його якраз і прагнули «поновити в правах» шістдесятники!), не вважалася для творців культури за норму, — а це знак повного й безроздільного утвердження російської моделі культури як «прикладної» сфери.
854
Шерех Ю. Зустрічі з Заходом// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 490.
Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» — то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), — правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли — остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить-таки гнітючу картину того, як жінку-Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», — «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік» [855] . Ці «народні робітники» судили її за своїмикритеріями, за власними«борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба» [856] , і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально-незамінній якості «себе самої» — провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь-ким іншим із аналогічним освітнім цензом — перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін [857] , — «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання» [858] , щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік» [859] .
855
Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 249.
856
К. Квітка згадує, як прикро вражена була письменниця, дізнавшися, що редактор «Нової громади» Б. Грінченко її «статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо <…> більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що як по надрукуванні в сьому журналі «Трьох хвилин» вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не має часу прочитати (sic! — О. З.), тим часом статтею «Утопія в белетристиці» і перекладом англійської статті про ірландське відродження, які Леся таки зладила для сього журналу, Грінченко дуже втішився…» ( Там само. — С. 248).
857
В. Леніна взагалі слід розглядати як доведений до крайньої межі, до точки екстремуму самовияв цього психологічного типу: у новітній історії важко знайти рівний йому приклад такого тотального підкорення людської особистости виключному принципу ужитковости — коли єдиним критерієм оцінки будь-якогоявища служить його корисність для «пролетарської справи». Всі ленінські судження про засадничо «безужиткові» сфери людської діяльности (марксівську «надбудову») — релігію, філософію, мораль, мистецтво — могли б приголомшувати клінічним браком уяви і т. зв. «емоційним ідіотизмом» (автор одної з найновіших західних студій сталінізму М. Еміс вважає, що емоційний розвиток Леніна зупинився в 17-літньому віці: «Звідси його лайливі вибухи гніву, його переконана аморальність, його грайливий нігілізм, його веселе хихотіння над насильством: його моторошне дітвацтво». — Amis М. Koba the Dread. Laughter and The Twenty Million. — New York: Hyperion, 2002. — P. 33), — якби не деякі свідчення, з яких видно, що він ще й навмиснотлумив у собі в сповитку «непотрібні», непридатні з точки зору «пролетарської справи» почуття (напр., розворушене Бетговенською сонатою бажання «всіх гладити по голівках», див.: В. И. Ленин о литературе и искусстве. — М.: Политиздат, 1969. — С. 645). Ймовірно, саме цим пояснюється і його гостра «демократична заздрість» до всіх, хто такої чуттєвої вівісекції над собою не вчинив. В термінах «Третьої революції» Підмогильного Ленін — то вже не Альоша, а гімназист Колька, щиро впевнений, що зарізати людину й курку — то «однаково»: на ньому вичерпується психотип російського інтеліґента — далі йому еволюціонуватине було куди, тільки циклічно «відтворюватися» спочатку, в кожному поколінні наново.
858
Ленін В. І. Повне зібр. тв.— Т. 38. — С. 52.
859
Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 250—251
І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічніпріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог» [860] — sic! курсив мій. — О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду» [861] . Це вступала у свої права е п о х а, я к а в ж е н е п о т р е б у в а л а г е н і я, а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все-таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії [862] !), — епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав « героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою — здатністю бачити сутність крізь позірності, — тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з-поміж яких — мав рацію М. Євшан! — стала невпинна змінюваність, новизна [863] , або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» — здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий — навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея — / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь-кого будь-ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально-неповторного, «ось-цього» «когось» (das Wer) заступає «будь-хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу— з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, — у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце [864] ), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітетукраїнська культура втратила ще за життя Лесі Українки.
860
Там само. — С. 235.
861
В огляді української літератури за 1911 р. (у тій самій статті, де про «Руфіна і Прісціллу» тільки й сказано, що то твір «книжковий»), М. Євшан виголосив суто маркетологічний постулат, ніяк не присталий «аристократові духу», але цілком присталий видавничому PR-менеджерові: література повинна весь час оновлювати свій «бюджет» (sic!) коштом «нових сил» і кожен день мусить «мати знов іншого „бога“», — відтак, упакувавши Лесю Українку в одну обойму з сучасниками (від О. Олеся до М. Яцкова), критик нарікав на, сказати б, застій літературного виробництва: «„продукція“ та сама <…>, „продукують“ ті самі люди», а скоро так, мовляв, то, хоч би яким «дорогоцінним» був товар під зужитими брендами, він неминуче «мусить тратити кождої хвилі щось з своєї атракційної сили» (Див.: Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. — С. 275—276). Так уперше українську літературу оцінено за законами ринку — факт сам собою, звісно, прикметний, тільки щодо Лесі Українки така оцінкова шкала так само незастосовна, як і народницька «просвітянська», і її реакція на Євшанів малотактовний випад, яка походить із зовсім іншого, «кассандричного» дискурсу («От нехай він [Євшан. — О. З.] не робить кислої міни, що все ті самі та ті самі, бо, може, скоро і тих самих не стане, тоді ще й за нами пожалує» [ Спогади… — С. 223], - NB: за рік якраз і «не стало» двох із Євшанового списку, її й М. Коцюбинського!), — найкраще потверджує кантівську ідею, що генія можна судити тільки за його власними правилами.
862
Див., напр., лист В. Білозерськопо М. Гулакові від 01.05.1846 p.: «Я поневоле приятно призадумался над тем, какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче, ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать потребности народа и даже целого века, к чему не приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического и вместе религиозного» ( Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 105; курсив мій. — О. З.).
863
Пор. у Г Арендт: «Для тоталітарних рухів взагалі і для особливої слави їхніх вождів зокрема нема нічого характернішого за разючий поспіх, з яким їх забувають, і разючу легкість, з якою вони бувають замінювані» (Цит. праця. — С. 354).
864
Саме таким арґументом обстоювали перед Лесею Українкою Труш і Ганкевич і Франкове газетярство — що «тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим талантам, що розів'ються ліпше при ліпших умовах» [12, 15]: логіка, яку потім візьмуть на озброєння тоталітарні режими, вимагаючи від своїх дезіндивідуалізованих одиниць лягти «родючим гноєм» (Є. Плужник) в ім'я «незміренного майбутнього» (П. Тичина).