Пішки на полюс

Винокуров Ізидор Григорович

Суднова машина працювала на повну силу. Від ударів об лід все судно дрижало, як у лихоманці. Але з кожною секундою хід «Фоки» уповільнювався.

— Стоп! — неслась команда в машинний відділ.

І «Фока» зупинявся перед могутньою, нездоланною крижиною.

— Малий назад! — командував Сєдов.

І все починалось спочатку. «Фока» рушав назад. Розбігався. Таранив кригу. Зупинявся. Знову розбігався. Знову таранив — і кілька метрів шляху брав з бою. Стільки зусиль — і всього лише кілька метрів! А крига простягалась на багато десятків,

а можливо, і сотень кілометрів. Без кінця і краю.

Сєдов бачив, що настає зима, важка, довга арктична зима. Звичайно вона починалась набагато пізніше. А в цьому році, як на зло, прийшла раніше належного строку. Ось коли позначилось на експедиції пізнє відплиття з Архангельська!

Але Сєдов не занепадав духом.

«Все одно, — вирішив він, — буду боротися до останньої можливості!»

Не знаючи втоми, вчепившись за ванти, Сєдов визорював серед крижин хоч би щонайвужчу лазівку. На гострому вітрі сльозилися очі. Від голосних вигуків стомлювалось горло, хрипнув голос.

Мінялись вахти. Матроси і механіки, відпрацювавши встановлені години, йшли відпочивати. На зміну їм приходили інші. Тільки Сєдов ніс вахту беззмінно. Терпляче керував кораблем, який довбав, кришив, таранив крижану перепону. І лише пізно вночі, коли вже зовсім неможливо було розгледіти обриси крижин і «Фока» зупинявся на ночівлю, — лише тоді Сєдов покидав місток і йшов відпочивати.

Але крига під впливом вітру і течій безперервно рухалась. Одні крижини тріскались і розходились. Інші наповзали на їхнє місце, громадилися одна на одну, терлись і бились об дерев’яну обшивку судна.

Неспокійним і коротким був відпочинок. Лежачи на ліжку з заплющеними очима, Сєдов прислухався до шурхоту крижин. А ледь починало світати, Георгій Якович, швидко вмившись, піднімався на місток. Голосно подавав команду, розбуджував тишу. І починався новий день напруженої боротьби з кригою.

Опівдні 15 верхня міцні торосисті крижини розступились, наче вирішили дати людям невеличкий перепочинок. Легко йшов «Фока» по неширокій протоці чистої води. З’юрмившись на палубі невеличкими групками, по двоє, по троє, матроси слідкували за його ходом.

— Ну, от щоб так іти аж до Землі Франца-Йосифа! — замріяно сказав один.

— Та-ак! — протягнув сусіда. — Красота! А то, хай йому дідько, що не крок — справжня мука.

— А що нам? — встряв у розмову ще один матрос. — Наша служба така. А ось колі на Георгія Яковича поглянеш — жаль проймає. Та й то як по-молодецьки тримається! Справжній орел! — І матрос глянув на місток.

За ним повернули голови й інші.

На містку, як завжди під час ходу судна, стояв Сєдов. Він бачив, що на палубу висипали майже всі матроси. Вони про щось жваво говорили. Не чуючи слів, Сєдов розумів, що людей турбує одне й те ж питання:

чи далеко тягнеться чиста вода?

«Так, нелегко їм дається наше плавання, — подумав Сєдов. — А попереду ще більші труднощі — навіть неможливо їх собі уявити!»

Сєдов підніс до очей бінокль. Ні, навіть у бінокль не видно, чи далеко простягається ця доріжка чистої води, бо доріжка не пряма, а звивиста, зигзагоподібна. За кожним поворотом вона несподівано може закінчитись. І на шляху знову з’явиться таке ж нагромадження крижин, яке тягнеться поки що з обох бортів «Фоки».

Розглядаючи торосисті крижини, Сєдов раптом побачив на одній крижині великого білого ведмедя. Він стояв біля води і водив чорним носом: принюхувався, намагаючись зрозуміти, що то таке дивне і незрозуміле пливе по воді.

Георгій Якович задивився на ведмедя. То був величезний звір — такого можна зустріти тільки в Арктиці, — справжній господар крижаного краю.

«Ось це до речі! — подумав Сєдов. — Треба пополювати на нього. Це розважить команду. Та й попоїсти котлет із свіжої ведмежатини зовсім непогано!»

І Сєдов спрямував «Фоку» поближче до крижини, на якій був ведмідь.

— Гвинтівки! Давайте швидше гвинтівки! — почулися вигуки.

— Швидше! А то ведмідь утече!

Але ведмідь і не думав тікати. Він з цікавістю дивився на судно, що наближалось до крижини.

На борту, охоплені мисливським запалом, стояли з гвинтівками напоготові Сєдов, штурман, корабельний лікар і кілька матросів.

— Не поспішайте, підійдемо ближче! — говорив Сєдов, стримуючи товаришів.

Але куди там! Загримів постріл. Другий. Почалась стрілянина. Хтось, очевидно, поцілив у ведмедя. Він раптом рвонувся і важко осів на задні лапи. Через хвилину в нього влучила ще одна куля.

— Готовий! Ура! — залунали переможні вигуки. Але мисливці в захваті продовжували стріляти.

— Та зачекайте! Досить! Ви ж усю шкуру зіпсуєте! — весело гукнув Сєдов.

Стрілянина припинилась. Не чекаючи, поки «Фока» на малому ходу наблизиться впритул до крижини, Сєдов відкинув гвинтівку, схопив шматок мотуза і перестрибнув через борт. Стовпившись біля борту, матроси з задоволенням дивились, як їх начальник спритно і сміливо перестрибує через широкі тріщини в кризі. Коли до ведмедя було вже зовсім близько, звір несподівано підвівся, вишкірився і з риком рушив на беззбройного Сєдова.

Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубились. Найстрашніше на полюванні — це коли поранений звір кинеться на мисливця. Схопивши гвинтівки, кілька чоловік кинулось на допомогу Сєдову. А він у цей час боровся один на один з розлюченим звіром. Спритно ухиляючись від ведмедя, Сєдов пробував накинути на нього зашморг.

Несподівано ведмідь кинувся у воду. Сєдов не розгубився. Він підбіг до краю крижини. Як тільки з води показалась вишкірена морда звіра, Сєдов накинув на неї зашморг. Але ведмідь відразу пірнув, і мотуз зісковзнув. Так повторювалось кілька разів.