Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.

– О Ейноро!
– остовпiв песик.
– Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!

– Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.

– Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв.
– Ти ще не знаєш справжнiх страждань.

– Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.

– I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної

шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.

– Ти так думаєш?
– тихо спитала вона.

– I думаю i знаю!
– запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.

– Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.

– Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.

– Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.

– Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка.
– Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.

– А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.

– Бррр!
– аж затряс головою песик.
– I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!

– Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?..
– Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу.
– Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...

– Хлипала, так як я?
– запитав Китичка.

– Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла,

Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

– Слухаєш серцем...
– повторив песик.

– Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.

– Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...

– Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.

– Фенiкс, - повторив песик.

– Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.

– Чудний птах, - здивувався Китичка.
– Хотiв би я побачити його на картинцi.

– Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?

– Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...

– Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.

– Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.

– Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.

– Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.

– Я весь час думаю, - сказала Ейнора.
– Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...

– Звiдки ти знаєш, що перервалася?
– здивувався Китичка.

– Менi розповiв пiлот, - призналася Ейнора.
– У вiкно кабiни вiн усе бачив.

– А Кадриль, - вимовив песик, - Кадриль нiчого не бачив i до цього часу нiчого не знає. Його хвилювало тiльки одне: як би схопитися за кiнець нитки, бо iнакше вiн загинув би, тому вiн i не побачив, що сталося з стеблинкою.

– I я чiтко уявляю, - говорила далi Ейнора, - як тонiсiнька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвiт, величезна блакитна квiтка...