Сивый Чуб

– Ти вважаєш, що мене це може хвилювати? Облиш це – произнес грубый с хрипотой голос который принадлежал казаку лет сорока пяти– пятидесяти. Его лицо скрывал полумрак, но белки глаз отчетливо выделялись на лице. Как и глубокий давний шрам на левой морщинистой щеке, проступавший через многочисленные свежие ссадины и синяки. Смуглую морщинистую кожу покрывала седая щетина. Также были отчетливо видны длинные свисающие вдоль подбородка черные усы и почти седой чуб – оселедец, заправленный за правое ухо. Казак вставил в рот прикус мундштука длинной курительной трубки и, причмокивая, затянулся. Лицо казака слегка осветилось малиновым оттенком от огня тлеющего табака в табачной камере трубки. Потом он выпустил облако насыщенного сизого дыма и откинулся назад, упершись спиной в холодную стену грубо сложенную из разнообразного камня. Одет он был в простую льняную рубаху с раскрытой грудью и серые шаровары крепко затянутые на поясе обычной веревкой. Ступни его были босы. Он сидел на невысокой кровати устеленной соломой не первой свежести, и оттого источающей смрадный запах. Напротив кровати на деревянном табурете сидел еще один казак средних лет в богатой одежде с короткой саблей на поясе. Он держался за голову и молчал, пока выпущенный дым медленно окутывал его силуэт. Когда сидящий на кровати казак снова, причмокивая, выпустил обильное облако дыма, сидящий вскочил и почти умоляющим тоном обратился к курящему:

– Любомиру я ще раз закликаю до твого розуму – підпиши ций папір! Я не розумію чому ти так вперто опираєшся? – Любомир снова слегка привстал с кровати и ответил:

– Я не опираюсь Охрим. Мені просто байдуже. Розумієш, мені все одно. Я готовий врешті решт прийняти покарання за всі мої гріхи! Облиш, все це, і покликай мені краще священика. Мені треба висповідатися – Охрим замычал простерши руки ввысь и зашагал взад – вперед покомнате. Потом остановился и снова обратился к Любомиру:

– Послухай, якщо тобі начхати на себе тоді згадай про мене! Про мене і багатьох інших. Підписавши цей документ ти, як колишній єсаул підтвердиш що саме Порта Османська при підтримці татарів вчинила підступний напад на стан козаків та Війська Білгородського! – Любомир кашлянул и сплюнув на пол сказал:

– Ми обидва знаємо, що Порта не нападала на нас з білгородцями. Козаки з білгоодцями перегризлися один з одним за нашим планом. Мені набридло брехати. Я хочу завершити своє нікчемне життя без брехні – Охрим аж подпрыгнул от услышанного и испуганно оборачиваясь зашипел:

– Тихіше-тихіше Любомир. За такі слова я разом з тобою опинюсь у цій в’язниці! Скільки ти можеш верзти ці нісенітниці! Підпиши ти вже цей клятий клапоть папіру і все. Якщо ти його підпишеш, тебе помилують. Ти посидиш у в’язниці деякий час, а потім я так усе зроблю, щоб тебе знов прийняли до війська. Даю слово честі! Ну Любомиру, будь ласка. Цим папіром ти дуже мене, як би так висловитись – врятуєш – Однако слова Охрима не задели сердце Любомира. Он снова затянулся, наполняя маленькое помещение тюремной камеры треском тлеющего пепла, и равнодушно смотря на своего собеседника, произнес:

– Ти даремно так репетуєш Охрим, наче дівка перед весіллям. Нічого з тобою не трапиться і надалі, якщо ти досі не зі мною у казематах. А ось кривавих грошенят у тебе буде трішки менше ніж є зараз, тому що доведеться ділитись з баготьма – После этих слов Любомир засмеялся полным издевки смехом. Охрим скривился и гневно выпалил:

– Що з тобою трапилося Любомир? Ти був такою людиною, таким козаком. А зараз з'їхав з глузду зовсім, і ведеш себе як повний бовдур! Я відчував, що буде щось непередбачуване. Але ніяк не сподівався, що несподіванкою виявишся ти, який зовсім втратив розум. Краще б я був поряд з тобою!
–

На последних словах Любомир подскочил с койки и схватив Охрима за руку злобно прохрипел:

– Замовкни бовдур! Нікому не можна бачити того, що бачив я! Нікому! Радій, що ти можеш ходити по цій землі переймаючись за свої мізерні проблемки, за гроші, та якусь там владу, не здогадуючись ЩО живе поряд з нами. Ніхто не повинен був опинитись поряд зі мною. І ніхто, чуєш, ніхто, яким би покидьком не був не заслуговував на те що трапилось з моїми хлопцями – Охрим явно не поняв о чем толкует Любомир резко отдернул руку и с еще большим отвращением на лице выкрикнул:

– Ти божевільний! Ти просто огидний божевільний! – И направившись к выходу из камеры покричал:

– Дмитре! Дмитре, я зробив все, що зміг! Можливо тобі вдасться щось втлумачити цьому бовдуру. Я залишаю його, бо власноруч вб’ю, раніш ніж його повісять! – Тяжелая дверь в камеру медленно отворилась и вошел высокий человек с бледным острым лицом в боярских богатых одеждах. Он казался молодым, но пронзительный, цепкий и холодный взгляд говорил о том, что у этого человека далеко не юношеские помыслы. Любомир, увидев вошедшего, засмеялся, хлопнув себя по колену, и сказал:

– Про вовка промовка! Ось и наш любий друже москалику – Дмитрику! – Дмитрий сдержанно поприветствовал Любомира:

– Здравствуй Любомир – Любомир резко уселся снова на кровать, нервно жуя прикус трубки и спросил вошедшего:

– Коли ж ви двоє знову зібрались? Ні! Мене більш цікавить – навіщо? Можливо ви нікуди і не роз'їджались? Цікаво… – Дмитрий прочистил горло негромко кашлянул, сел на табурет и спокойно ответил:

– Ты прав Любомир – Охрим не далеко ускакал той ночью. Мы снова встретились и последовали за тобой, но ты словно канул в воду. План немного изменился и нам следовало встретится с тобой, чтоб…обговорить новые условия – Любомир подскочил с койки с таким порывом словно намеревался ударить сидящего на табурете и выкрикнул с полным ртом дыма:

– Брешеш, собака! Нічого обговорювати ви не збирались. Я знаю, що ви замислили! Вам було мало всього, і ви бажали ще моєї частки. Вбити мене з хлопцями і забрати мою частку! Які ж ви тварюки! Але я здогадувався. Тому і не прибув у намічене за планом місце! Ось так вам тварюки. Дзуськи! – И Любомир сложив палец в кукиш покрутил им перед самым носом Дмитрия. Спокойствие того сняло словно рукой. Он подскочил и смотря на Любомира взбешенными, широко раскрытыми глазами закричал:

– Значит ты намерено не явился в назначенное место? – Любомир вздрогнул задорно бровями и весело выкрикнул:

– ТАК! – Дмитрий сжал кисти в кулаки и сотрясая ими перед лицом Любомира снова закричал:

– Скотина! Да тебя казнить мало! Из-за тебя мы чуть не попались! Это из-за тебя весь план чуть не рухнул! Если б не Ибрагим Серкан, то мы бы все тут с тобой сидели! Кому нужна была твоя доля? И так она была у тебя мизерная. Мы хотели поделиться с тобой своей долей, чтоб наверняка быть уверенными, что ты будешь молчать. А ты!? – В камеру снова вбежал Охрим с испуганным лицом, теребя в руках свою шапку и тревожным голосом обратился к Дмитрию:

– Та щоб вас чорти в пекло позабирали! Нащо ж ви так волаєте? Вже обидва неповні розуму? Вас чутно навіть на вулиці! – Дмитрий выкрикнул в ответ:

– Убирайся трус, пока я тебя не прибил здесь. Ты не смог с Любомиром договориться, значит не мешай мне! – Охрим в сердцах швырнул шапку себе под ноги и выскочил из камеры. Любомир уже остыл и нахмурившись сел обратно на кровать. Он выпустил дым и глухим голосом спросил Дмитрия:

– Ви справді бажали поділитись зі мною? – Дмитрий опустился на табурет, и все еще взволнованным голосом ответил: