Таємниця гірського озера
Шрифт:
«Що ж це за таємниця?» – згоряла від цікавості Асмік.
А хлопці прислухалися до загадкової розмови між геологом і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.
– Може, піднімемось на ту вершину? Подивимось, що за нею лежить, які там місця, – сказав Камо.
Залишивши бутлі з гасом на березі, вони почали видиратися на одну з конусоподібних вершин, які оточували озеро.
Хоча був уже початок липня, але вершину, на яку вказав Камо, вкривала ніжна зелена травичка. Весна, піднімаючись з ущелини, щойно дійшла до цих висот.
– Проліски, проліски! – захоплено вигукнула
Товстий шар снігу, що лежав на багатьох складках гори, танучи, струмками води, що блищали в траві, збігав до озера.
Асмік перша піднялась на вершину. Звідти долинули її радісні вигуки:
– Ідіть, ідіть швидше! Подивіться, який новий, чудовий сніг видно звідси!
Слідом за Асмік на вершину гори піднялися й інші наші мандрівники і зупинилися вражені.
«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»
Надзвичайно чудовий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, обернених на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і ущелин. Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де кінчається Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, рослини наче намагалися дотягтись до неба і знову розходились лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі – по них тяглися соковиті гірські луки з яскраво-смарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами, піднімались поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок поміж камінням.
Повітря було прозоре і чисте. Пишний зелений світ розстелявся навколо: срібні стрічки річок, родючі долини, селища у смарагдовій рамці садів і полів.
У лісистій ущелині довгим хвилястим струмком вився дим: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти через багато пробитих у скелях тунелей.
Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на мулів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкриті хмарами.
На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу. На сході темною плямою – хмарами в блакиті неба – тягнулись до Каспійського моря зарослі лісами пасма гір. На півдні вишикувались в ряд іранські карадагські кряжі, на південному заході – похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднялися величні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом димилися під фіолетовою фатою гори Казаху.
Силуетами фантастичних храмів, палаців, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому небосхилі.
Всюди, куди не кинеш оком, – погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти ущелин і тіснин. Наче весь край тут був складений із фантастичних громад і глибоких розколин.
Внизу, в ущелинах, несподівано виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли і важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, наповнили ущелину молочно-білим густим туманом. Лише де-не-де шпилі гір вирізнялися
На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли і наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та й якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе поетів!…
З вершин повіяв свіжий вітрець і схвилював молочне море туману. Воно гойднулось і почало спадати, один за одним почали з’являтись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкриті туманом.
Усе нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він нарешті і біля берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи в пишній зелені Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.
– А що це за гора? – спитав Армен, показуючи на мінливу на півночі срібну вершину. – Така висока – вища за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.
– Або Казбек, – сказав Камо. – Вони не дуже далеко одна від одної.
– Можливо й Казбек. – Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. – Ні, це Ельбрус. А де гора Двал, дідусю? – звернувся він до старого.
– Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога до Степанавана з її поворотами.
Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.
– Дорога до Степанавана? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, – сказав Армен.
– Невже та сама? – запитала Асмік. У неї загорілись очі. – Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?
– Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи до Арзрума, – сказав Ашот Степанович.
Армен мрійливо дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній. І хлопчик несподівано, з почуттям продекламував:
Кавказ підо мною. Один в вишині,
Стою на краю снігової стрімнини,
Орел, із далекої знявшись вершини,
Ширя непорушно зі мною врівні…
Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним і сумним блиском.
Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом. Першим опам’ятався Камо.
– Пізно, ходімо, – заквапив він товаришів.
Вони вернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера.
Геологи залишились на вершині, продовжуючи свої записи. їх цікавила будова, структура цих гір.
Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними барвистими східними килимами: так багато було на них квітів.
Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, що плескалися в водах озера. Ніким не лякані, вони ніби й не помічали присутності людей. Армен сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.