Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

Деревянко Константин Васильевич

Проходят годы, но помещики неутомимы:

Гуляє князь, гуляють гості, Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі. І стогне він, стогне по всій Україні. Кара господева. Тисячами гинуть Голоднії люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду раді, та Бога благають, Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. Тойді б і в Парижі, і в іншому краї Наш брат хуторянин себе показав…

Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:

Минають літа; люде гинуть, Лютує голод в Україні, Лютує

в княжому селі. Скирти вже княжі погнили. А він байдуже - п'є, гуляє Та жида з грішми вигляда, Нема жидка…

И чтобы окончательно поставить все точки над «і», автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме «Катерина», так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.

Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят:

І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв. І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!… …Нема на сіті України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого… … Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! (1845)

Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь:

Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи, Спочивши, скорбная, скажи, Прорци своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах, Що крикне кара невсипуща, Що не спасе їх добрий цар, Їх кроткий, п'яний господар, Не дасть їм пить, не дасть їм їсти, Не дасть коня вам охляп сісти Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тоте ж, Уловлять і судить не будуть, В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть, І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, рознесуть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять… (1859)

Как говорится, собаке собачья смерть.

И еще одно предсказание, оно же угроза:

… Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане, - будяки Та кропива - а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гній… (1860)

Таким образом, вопрос «кто виноват» решен. На очереди вопрос «что делать». Вернее, не вопрос, а его «окончательное решение».

IV. Что делать

Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении «Холодный Яр» (1845) читаем:

В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тоді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом - Одностайно стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діяти З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає. І на Умань позирає, Гонту виглядає.

Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:

Не ховайте, не топчіте Святого закону, Не звіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою війною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І

душу, і шкуру За отечество!… Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины - Разбойники, воры. Пятно в нашей истории…» Брешеш, людоморе!

Чтобы «людомор не брехав», дадим слово другому - самому автору поэмы «Гайдамаки» (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова «задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их «подвиги» описаны в разделе поэмы «Бенкет в Лисянці»:

Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку… … Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє. Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!» І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду; Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались, - не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: «Кари ляхам, кари!» Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. «Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море…мало моря…»

Или раздел «Гонта в Умані»:

Минають дні,минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти - Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Ніде не чуть людської мови; Звір тільки виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. …Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть: а згадаєм - Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть - земля горить, Кров'ю підпливає.

Ну уж, если в Трое «так було», то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так

…гайдамаки Стіни розвалили, - Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували Душі не осталось… В общем, на славу …погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто до дому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава.