Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

Деревянко Константин Васильевич

Теперь же: «Рабочий дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь-вот место для этих безобразных животных…». Вот и верь после этого кобзарям. Получается так: что дозволено Юпитеру (Тарасу Первому), то запрещено быкам (Николаю Первому и Господу Богу).

Но если это так, то ему подсудны все. Он же - никому. Его суд - это абсолютный, или страшный суд. А он, соответственно, будет называться «страшный» судия. Это потому, что для такой роли (судить всех, начиная с Бога) от человека требуются совершенно особые качества. (И.А.Крылов их увековечил в басне «Слон и моська»). Ниже мы увидим, что Шевченко такими качествами обладал в высшей степени. Его деформированная личность искажала картину мира систематически и настойчиво.

V. Страшный суд «страшного» судии

1. Ближние - это змеи

Мы рассмотрели три сквозные идеи Шевченко:

– «І тут, і всюди - скрізь погано»;

– во всем виноваты нелюди -

враги;

– их нужно истребить.

Фундаментом этого «мировоззрения» являются «религиозные» взгляды кобзаря, если можно так выразиться. Первая и наибольшая заповедь христианина - любовь к Богу. Об этом можно прочитать в первой части. Вторая заповедь - «Возлюби ближнего своего, как самого себя». Но для этого нужно доброе сердце. А не то, о котором написано:

Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите, - а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі. (1844)

Шевченко признается, что в его сердце - пустыня:

Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо… (1845)

Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в «товариство мочемордів» со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а параллельно «скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями - бодай вони переказилися». Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т.д.и т.п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки? В итоге- наступила развязка:

Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь, - Бодай не казати. Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою.

Так Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он стал лечить свое разбито сердце ядом и начал выть совой. Такая вот самохарактеристика. Дальше - больше:

… Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То оддасте… Не так тії вороги, Як добрії люди - І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату І будуть вітати, І питать тебе про тебе, Щоб потом сміятись, Щоб с тебе сміятись, Щоб тебе добити… Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити. А ці добрі люде Найдуть тебе всюди, І на тім світі, добряги, Тебе не забудуть. Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн. … І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте… Закони Катами писані за вас, То вам байдуже; в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку У схимника!… (1848)

Затем у мыслителя рождается концепция перевоплощения душ:

Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І справді так. (1850)

В конце жизни делается обобщение:

Мій Боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. (1859)

Ой, мало…Твоя правда.

Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивим устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть.

Неужели Шевченко занялся самокритикой? Да нет, показалось. Это он не о себе (он скромный). Таким образом, мы видим, что и со второй заповедью обстоит не лучше, чем с первой.

2. Гордыня

В течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ:

Я тайну жизни разгадал Раскрыл я сердце человека, И не страдаю, как страдал, И не люблю я: я калека! Я трепет сердца навсегда Оледенил в снегах чужбины, И только звуки Украины Его тревожат иногда… … Но глухо все в родном краю Я тщетно голос подаю… … Пустота Растила сердце человека, И я на смех покинут веком - Я одинокий сирота! (1842) Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить, Святую правду возвістить! (1848)

Кто бы это мог быть? Как фамилия пророка? Догадайтесь сами с трех раз:

Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлi душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили… І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились! І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили.

И получают за это по заслугам:

І праведно Господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І роде лютий і жестокий! Вомісто короткого пророка… Царя вам повелів надать!

А вот наш скромный пророк в 1849 году:

Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого, Та й ждать не маю од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене… … я - неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, ей-богу, не знаю!