Відьми і любов
Шрифт:
Без житла було холодно.
До пустелі дійшла,
Стало все рівно.
Помирати думала,
Та ріка врятувала.
Але про горе не знала,
І краще б не чула.
Є люди: злі, плачучі,
Мудрі й терплячі.
А ви бездушні,
У вас душа крижана.
Хоча ви в тому не винні...
– От тобі на,
Дожились, мораль читає.
Та в наших краях,
Моралі ніхто не знає.
– О це ах,
Як не знає.
Я жила лиш
– Той хто не знає, лиш спочиває.
– Вірно-вірно - спокій
Несе безлад,
Та не спокій.
Треба навести лад.
– Який ще лад,
Ти, що говориш?
Потріскається лід,
Від того, що ти несеш.
– Ти кричиш,
А ми навіть не познайомились!
Що мовчиш?
Чи вже засмутилась?
Тиша у відповідь мені,
Яка безкультурність.
Не говорить нічого,
Застигла мов лід.
– Ти єдина за п'ять років,
Хто зі мною говорив.
Я, що дарма пройшла мільярди кроків?
А ти все рівно мовчиш.
– Іра, ти мене вразила,
А як Арем і ваше весілля?
Ти, що його убила,
Чи знову якесь зілля?
– Ти хто,
Звідки мене знаєш?
Не то,
Що, не відьма не переконаєш.
– Антарктида тепер пеклом зветься, Тут, а не під землею хаос.
Як ти говорила, так і сталося, Все зруйнувалося.
– Віка - це ти?
– Тихіше, а то почують.
– Але ж ти лишилась у раю жити.
Що, не відьма не переконаєш.
– Знаєш, люди з часом проклинають, Я не знаю, як тут опинилась.
Жила-жила,
І лиш оп, і тут я.
Я не пам'ятаю,
Як сюди прийшла.
– Звісно, це та відьма,
Що, Арема забрала.
Як мені набридла ця тьма,
Це вона тебе сюди принесла.
– А, що ж сталось - поясни.
– Ми їхали в авто з весілля,
А по дорозі купа піни:
Я ж не знала, що то зілля...
Вийшла, а відьма Арема,
Арема мого викрала.
І сказала, що Арему світить тюрма.
І якщо я пройду, я майже пройшла, То поверне його.
Але звідси дороги нема...
– Чому це, чого?
Я знаю вихід.
– Нема виходу навкруги тьма.
– Є, я просто відчула,
Що, ти маєш прийти,
Тому я і не йшла,
Бо вірила, вчилась вірити.
– Та я не розумію тієї відьми, І жорстокість Арема того дня.
Але все було добре, і ми
Їхали додому.
– Не плач, це все явно
Не по простому.
– Може тому, що я не пила вино?
– Ти зав'язала?
Повір, я цього не знала.
Ти добре зробила...
Ой, пробач я себе збила.
Побігли скоріш,
А то ти зовсім замерзнеш.
Чому стоїш,
Чекаєш доки полетиш?
– Знову твої жарти,
Хоча чому знову?
Ти кинула карти,
І почала жартувати.
– В тебе сміття в голові,
Яке жартувати?
Та по антарктидній волі,
Про це заборонено й казати.
І в пеклі не жартують:
Тут язиками лід лижуть,
В льодяну воду голяка плигають, Та ще багато чого витворяють.
– Так, але це не пекло,
Мені тут так не звикло.
Ти пам'ятаєш, що таке пекло?
Це не антарктида - тьма,
Пекло й досі є в землі...
А тут ілюзія нечиста,
Дивись, он в білій млі,
Видно якісь міста.
– Де ти в антарктиді
Бачила міста?
Де в пеклі, великій біді,
Була поблажлива правда чиста?
– Це відьма те зробила.
Ненавиджу її...
Лиш ночами вила...
– Скажи хто, може знаю я її.
– Ім'я таке у неї дивне,
Що не розумію я.
Та в ньому є щось певне,
Все одне й одне "Але".
– Алея, Гура, Луханея?
– Ні-ні чи Лора, чи Гвінея.
– А може нечиста Лугвінея?
– Та ні, це Луксівея.
– Луксівея?
– Так вона.
– А ти нічого не плутаєш?
– Це її вина.
– Ні, не її вона.
Ковтнула б вина,
Але хочу сказати оце:
Луксівея моє відьмацьке ім'я.
А я цю капость зробити не могла.
– А може Луксінея?...
Ти зробити це не мала...
А може тебе підставили?...
– Так напевне,
Певен світ ілюзій різних.
Але до чого я тут?
І до днів твоїх непростих.
А зізнайся в горі в муках,
Чи любиш ти Арема?
В цих сльозах і розлуках.
І чи не вигадала сама
Собі, покарання йти вічно:
Щоб, досягти спокою.
Скажи чесно...
Не будь брехухою такою,
Не бреши мені!
І не обманюй себе.
– І лиш чари Віки,
Охопили мій розум,
І я повірила її словам,
І упала у відчай.
– Та як зрозуміла це, о ні.
Але ж я люблю Арем тебе,
А ти кинув мене
На другий день весілля.
Тобі це так просто не мине.
От Віко - це твоє зілля.
Навіщо ти його в чари огорнула, Я гадала, що любив.
А то ти це втнула,
Зілля... і він на любов забив
Дізнавшись про це.
Тепер ходжу я світом.
Була для нього: котик, сонце,
А зараз відьма.
Стерла б йому пам'ять,
Якби відьмою була.
Та як могла в це вірити,