Який цей світ
Шрифт:
Він знав, що вона є...
Варенички
Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.
Важко бути
Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з "пузиком", з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.
– Хто то?
– колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.
– То Максим - твій ангел хранитель.
– Со він лобить?
– Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .
Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.
Вона йому втлумачувала:
– Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?
Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.
Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:
– Музцини не пацуть.. .
– Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...
– Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.
Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.
І Максим-мужчина.
Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.
Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.
– Оце вам сором'язливий Максим!
– сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...
– Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш?
– докоряє йому бабуся.
– Це ж дівчинка !..
– Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.
А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..
Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.
– Звали мені, мамусю, валеницки...
– просить свою кучеряву родительку маленька її копія.
– От ці чоловіки...
Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.
– Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.
За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.
– Всі вони якісь такі...
Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.
Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.
Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!
Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.
Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.
– Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.
– Яку?..
– Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .
– Як у Катрусі?
– Так.
– Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...
– А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.
– Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.
Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти?
– хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:
– Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..
Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:
– І вона буде мені варити варенички...
Кіно
Пам’яті моєї мами Одокії
Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом: