Який цей світ
Шрифт:
– Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.
І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:
– А неволі би ті втєли!
Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.
– Царице Небесна, заступи і сохрани!..
– приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.
Сокільська скала було вже позаду. Лазар
Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..
– Най мене на місці стріляють, а не піду більше ваше паршиве кіно везти, божилася жінка. Вона вже трохи оговталася.
– А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!
Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .
А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .
У клубі стояли сутінки. Людей з верхів позганяли дивитися кіно. А хто не міг або не хотів, грозили Сибіром. Діди, жінка, діти збилися у куті похилої халупи, названої клубом, озброєні стрибки сиділи на ґанку і курили вифасовану їм махорку. Лазар торкотів у своїй кабінці, але не міг щось там завести, аби крутилося кіно.
Нарешті на білих верітках перехресно зблиснуло і показалося не по-нашому написане. Загриміла музика з Лазаревої засідки і на бабинських веретах виріс неголений озброєний молодик, що зіскочив просто з дерева. Невдовзі двері розхристалися і до клубу влетіло кілька таких самих неголених молодиків. У клубі гаркотіло кіно, а на ґанку ішло друге: тих стрибків як вітром здуло, і на поручині тепер сиділа нова зміна озброєних. Вони також закурили і під зблиск цигарок поставало з темноти то неголене лице, то сива шапка з тризубом. Між ними являлося і гладеньке миле личко також під смушевою шапкою, по всьому видно - дівоче. Одною рукою дівчина обнімала шию високого легіня, а другою - обріз.
– Гей, браття, ану йдіть подивіться - то якесь не совітське кіно, гейби про Довбуша, - збився з пантелику довгий парубок, що першим забіг до клубу.
– Ай, не гни бандиґи - а яке ще, як не совітське?
– грізно відказав той, що його обнімала дівоча рука, - давай скінчуй.
– Є скінчувати, але хіба... ану ще хтось глипніть...провадив довгий.
Старший не без розчарування мусів вивільнятися від теплої рука - підхопився і став на дверях: говорили не по-нашому, не по-маскальськи. Ба, навіть
Старший зайшов до будки і завис над мало живим зо страху Лазарем:
– Як називається твоя пропаганда?
– Р-р-робін Гуд, - не своїм голосом пробулькотів механік.
– Я тебе питаю, по-якому це?
Ні живий ні мертвий Лазар застив у позі: хоть убийте - не знаю.
– Крути далі, - наказав лісовий.
3 ґанку вже й ті решта повитягували шиї і зазирали крізь утворені двері на верітки.
А там веселий білозубий бородач, бормосячи незрозуміле, обчистив якийсь багатий фіакр, а його "опришки" розігнали чиєсь військо, а дуже файна панянка у довгій по землю сукенці, що їхала у тому фіакрі, ані раз не боялася бородача, а пішла з ним під руку.
– Гейби наш Довбуш, лиш не так убраний, - проказав котрийсь із ґанку.
– Ади, і там зайдів б'ють, а нарід не кривдять, - дійшов думки ще один.
– Хрестяться, як ми.
– А паненка файна - чисто наша Гафійка, правда, Васи?..
– підштовхував ліктем товариша крайній.
Кіно мусіло йти.
І люди мусіли дивитися. Тепер уже і ті в тризубах зацікавлено пильнували "екран". Поставали з чат купкою на дверях і силилися зрозуміти: кіно було не про колгоспи, і не про війну Гітлера зі Сталіном, а про щось близьке, ото що чужою гавкаючою мовою.
– Це кіно трофейне, - здогадався старший і притулив до себе маленьку постать коханої дівчина.
– Най буде, то - про любов, - прошепотіла Гафійка.
– Та воно, братчики, про лісових, про таких, як ми, що не дають свій край неволити, - розхоробрився той, що урвався до клубу.
– Видко скрізь є тих зайдеїв, охочих до чужого...
Кіно докрутилося до кінця.
– Вибачайте, люди, - звернувся старший до всіх.
– І не бійтеся, ми вас кривдити не дамо. На то ми лісами бідуємо, аби у наші гори ніяка погань більше не прилізла. Розходіться з Богом!
Лазар сидів у своєму закамарку, як муха за лубом.
Люди поволі розходилися верхами.
Бородатих також не стало. І тих, що говорили не по-нашому, і тих, у тризубах - усіх поглинула ніч.
Тільки стрибки принишкли у сховах, як горобці в стрісі.
Та кобила в стайні поверла лошатко.
І її ґазидня до ранку вчинила хлопчика.
Який цей світ
ВАСЮТА впросилася цього літа спати в оборозі. Оборіг був височенький, містив сорок копиць сіна, вивершений до самого піддашшя, і стара Лазирчучка подумала собі: а чому ні, дівка сінові нічого не вдіє лихого, а що переспить літо на свіжому повітрі, то лиш їй до здоров’я буде.
Васюті виповнилось сімнадцять тогідь в Пилипівну. Лазирчучка справила доньці новий чорний сардак з великими китицями на грудях та вишитою черленою прошивкою. Сардачук був по моді короткуватий і до низу розкрилений. А Васюта собі запряла й Задурєнок на черевики жовтого юхту на корках. То лиш багачка могла собі вишити у Кутах такі черевики на двох мосяжних блискучих пряжках. Але Лазарчуччина Васюта скромна та роботяща, а на лице файна, як та ружа у вранішній росі, то неня не перечила: най, дівка цілу зиму кудулю пазила і собі заробила.