Божі воїни
Шрифт:
— Я, — закінчив він, — не знаходжу нічого злого в чоловікові, якого ви доручили мені обстежити. У ньому, — знаю, що це звучить смішно, — немає і сліду зла.
— Зрештою, як бачу, на ваших обличчях написано, що ви й самі дійшли такого висновку. І ще одне бачу там написане: величезне прагнення, щоб я визнав поразку. Визнав себе переможеним. Визнав, що нічого не досяг. Тож визнаю: я зазнав поразки, нічого не досяг. Задоволені? Прекрасно. То ходімо до якоїсь корчми, бо я зголоднів. Від часу останнього візиту у Варшаві я просто мрію про тутешні кнедлики й капусту… Що це у вас такі міни? Я думав, вас втішить моя поразка.
— Та
— Хто сказав, — випростався некромант, — що я був не в змозі? Був і з’ясував.
— Позитивний преспріт, — сказав він, насолодившись повною зосередженості й очікування тишею. — Вам щось говорить це визначення? Та що це я питаю, звичайно, говорить. Про те, що існує й така річ, як блукаючий преспріт, ви теж напевне чули. Це досить добре описано у фахових книгах, до яких я з усього серця раджу зазирнути.
— Раджу, — тягнув далі Акслебен, не звертаючи ніякісінької уваги на сповнені ненависті погляди чарівників “Архангела”, - проштудіювати випадок Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Діви Марії Німецького дому. Як і цілком подібний, ба ідентичний за своєю природою казус Луцилли, доньки Марка Аврелія. Може, пам’ятаєте? Ні? То пригадайте собі. З цим вашим Самсоном сталося те саме, що з Луциллою і Поппо. Суть явища — позитивний преспріт і блукаючий преспріт. Саме так. Я це знаю. На жаль, самого лише знання недостатньо. Я нічого не можу з цим вдіяти. Тобто я не зміг і не зможу допомогти цьому Самсонові. Ходімо на обід.
— Якщо ви не зможете, — примружив очі Шарлей, — то хто ж тоді зможе?
— Рупілій Сілезець, — тут-таки відповів Акслебен. — І більше ніхто.
— То він, — перервав досить незручне мовчання Теггендорф, — ще живий?
– І взагалі існує? — шепнув до Телесми Тврдік.
— Живий. І є найбільшим серед живих спеціалістом у царині астральних тіл і буттів. Якщо хтось і може тут зарадити, то тільки він. Ходімо на обід. Ага… Ледь не забув…
Некромант знайшов поглядом Рейневана, подивився йому в очі.
— Ти — його друг, юначе, — заявив, а не запитав. — Твоє ім’я — Рейневан.
Рейневан ковтнув слину, підтвердив кивком голови.
— Перебуваючи в трансі, цей Самсон віщував, — безпристрасно сказав Акслебен. — Віщування було кілька разів повторене, виразне, чітке, докладне. Стосувалося саме тебе. Тобі треба остерігатися Баби та Панни.
— Так складається, — некромант заморозив поглядом глузливі посмішки Шарлея і Тврдіка. — Так складається, що я знаю, про що йдеться. Баба та Панна — це дві славетні вежі. Не менш славетного замку Троски, на Підкарконошші. Стережися замку Троски, юначе на ім’я Рейневан.
— Щасливим збігом, — видушив із себе Рейневан, — я не вибираюся в ті краї.
— Збіг не в цьому, — кинув через плече Акслебен, прямуючи до дверей. — А в тому, що Рупілій Сілезець, єдина особа, яка, на мою думку, може допомогти твоєму Самсонові, уже добрих десять років живе в Чехії. І якраз у замку Троски.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
— Брате Прокопе! Брате Прокопе! Бомбарда вистигла! Вгаратаємо ще раз?
Чоловік, до якого звернувся із запитанням старший гармаш, був поставний і плечистий. Його рум’яне обличчя з простими рисами, ніс картоплиною і чорні довгі вуса робили його схожим на хлопа, на задоволеного урожаєм селюка.
Рейневан уже бачив цього чоловіка. Кілька разів. І щоразу зацікавлено приглядався до нього.
Прокоп до революції був священиком, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько — Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею {10} — так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.
— Брате Прокопе! — нагадав про себе гармаш. — Вгаратаємо?
Прокоп Голий поглянув на мури та вежі Коліна, червона черепиця яких гарно компонувалася з осінньою колористикою навколишніх лісів і хащ.
— А чого це вам так, — відповів він питанням на питання, — спішиться гаратати? Руйнувати? Це ж чеське місто, Бога ради! Почекайте, підемо невдовзі на суміжні країни, там собі постріляєте, там собі понищите. А Колін мені потрібний цілий і мало пошкоджений. 1 таким ми його й візьмемо.
Колін, достоту ніби хотів висловити незгоду й незадоволення, відповів. З мурів гримнуло, бахнуло, на зубцях розцвіли дими, засвистіли кам’яні ядра. І всі врилися в землю за якихось двадцять кроків від першої лінії облоги. Обложений у Коліні пан Дзівіш Боржек з Мілетінка давав знати, що йому зовсім не бракує ні пороху, ні волі до боротьби.
— Пана Дзівіша Боржека, — випередив запитання Прокоп, — ми змусимо здатися. І візьмемо місто без руйнувань, без різанини після штурму, без плюндрування. Щоб колінські міщани любили брата Гертвіка, який незабаром буде тут гейтманити.
Гуситські командири, які оточували Прокопа, хором зареготали. Рейневан знав багатьох із них. Не всіх. Він не знав Яна Гертвіка з Рушінова, який уже мав, як виявилося, номінацію на гейтмана Коліна в кишені. З інших Сиріток він уже бачив був Яна Краловця з Градека, їру з Ржечиці, у світловолосому і життєрадісно усміхненому велетні впізнавав Яна Колду з Жампаха. З-посеред командирів Табора він упізнавав Ярослава з Буковини, Якуба Кромешина, Отіка з Лози, Яна Блега з Тєшниці.
— Тому, — Прокоп випростався, роззирнувся, щоб було зрозуміло, що він звертається не тільки до гармаша, а й до решти. — Тому прошу не спішити, не рватися, пороху не переводити…