Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Закусивши губу, Надін важко зітхнула.
— Шота сказала, що Річард обов'язково одружиться на мені, і я була така рада, що просто не хотіла вірити, коли він заявив, що цього ніколи не станеться. Не хотіла вірити цьому виразу його очей і тому прикинулася, ніби вираз його очей нічого не означає, але насправді він означав, і дуже багато.
— Я шкодую, Надін, — м'яко сказала Келен. Надін встала і поставила чашку на стіл. По її щоках текли сльози.
— Пробачте, що я ось так сюди заявилася. Він любить вас, а не мене. Він ніколи мене не любив.
Келен встала і ласкаво стиснула руку Надін.
— Келен. Мене звати Келен.
— Келен. — Надін як і раніше уникала дивитися їй в очі. — А він добре цілується? Мені завжди хотілося це знати. Я ночами лежала без сну і думала про це.
— Коли любиш когось всім серцем, то поцілунки цієї людини завжди приємні.
— Напевно. Не знаю. У всякому разі, мене ніколи не цілували так, як я мріяла. — Надін провела рукою по подолу. — Я наділа цю сукню, тому що Річарду подобається цей колір. Вам треба знати, що він любить синій.
— Я знаю, — прошепотіла Келен.
Надін присунула до себе дорожню торбу.
— Я скаржуся на те, що вже в минулому, і забуваю про свою професію.
Порившись в сумці, вона дістала баранячий ріг, заткнутий пробкою. Ріг був розписаний колами і смужками. Вийнявши пробку, Надін вмочила у вміст рогу палець і простягла руку до Кари.
Морд-Сіт відсахнулася.
— Що це?
— Це мазь з деревію, живокосту і подорожника. Вона зупиняє кров, знімає запалення і допомагає загоєнню ран. Поріз у тебе на щоці кровоточить. У мене є ще наперстянка, але, по-моєму, вона не знадобиться. Мій тато говорить, що важливий не стільки склад, скільки правильні пропорції кожного.
У цьому секрет лікування.
— Обійдуся, — заявила Кара.
— Ти дуже гарна. І ти ж не хочеш, щоб у тебе залишився шрам, правда?
— Шрамів у мене і так повно. Просто ти їх не бачиш.
— А де вони?
Кара пропалила її поглядом, але Надін не відступала, і Морд-Сіт нарешті погодилася.
— Гаразд, — буркнула вона. — Давай маж, тільки відчепися від мене. Але я не збираюся роздягатися, щоб показати тобі мої шрами.
Надін впевнено посміхнулася і почала втирати коричневу мазь в щоку Кари.
— Вона зніме біль. Запах неприємний, але він швидко вивітрюється.
Кара і бровою не повела. Видно це здивувало Надін, оскільки та на секунду завмерла і глянула Карі в очі, перш ніж продовжити своє заняття.
Закінчивши, Надін заткнула ріг і прибрала його в сумку.
— Ніколи не бачила такої гарної кімнати, — зауважила вона, озираючись навколо. — Спасибі, що дозволили мені нею скористатися.
— Нема за що. Тобі щось потрібно?
Похитавши головою, Надін в останній раз витерла ніс і прибрала хустку в кишеню. Потім взяла зі столу чашку, виплеснула залишки води і теж прибрала в сумку.
— Шлях неблизький, але у мене є трохи срібла. Я не пропаду.
Вона поклала руку на сумку і подивилася на свої тремтячі пальці.
— Ні за що б не подумала, що моя мандрівка закінчиться так. У Хартленді всі будуть з мене сміятися. — Надін сковтнула клубок у горлі. — І що скаже тато?..
— А йому Шота теж сказала, що ти вийдеш заміж за Річарда?
— Ні. Я тоді ще не зустрілася з Шотою.
— Тобто як це? Я думала, це вона веліла тобі знайти Річарда і вийти за нього заміж.
— Ну, — Надін криво посміхнулася, — справа була не зовсім так.
— Зрозуміло. — Келен склала долоні. — Ну і як же було насправді?
— Це прозвучить безглуздо… Ніби я якесь дванадцятирічне дівчисько…
— Надін, просто розкажи мені, що і як було. Надін трохи подумала, потім зітхнула і нарешті зважилася.
— Мабуть, це вже не має значення. У мене почалося… Ну, я не знаю, як це назвати. Я почала бачити Річарда. Тобто мені здавалося, що я його бачу.
Краєчком ока, і коли я поверталася, його вже не було. Одного разу, наприклад, я бачила його, коли збирала в лісі рослини. Він стояв, притулившись до дерева.
Я зупинилася, але він зник. І чим далі, тим більше я розуміла, що потрібна йому. Не знаю, чому я це знала, але я знала. Я знала, що це важливо, знала, що з ним щось сталося. Я ніколи над цим не замислювалася. Батькам я сказала, що Річард мене потребує і я повинна до нього йти.
— І вони повірили? Повірили твоїм видінням і так запросто тебе відпустили?
— Ну, взагалі-то про видіння я нічого не казала. Сказала, що Річард прислав мені звісточку, що він просить моєї допомоги і я вирушаю до нього. Мабуть, батьки вирішили, що я відмінно знаю, куди мені треба йти.
Келен почала розуміти, що Надін нікому нічого толком не пояснила.
— І потім з'явилася Шота?
— Ні. Потім я пішла. Я знала, що потрібна Річарду, і рушила в дорогу.
— Одна? Ти просто-напросто зібралася наодинці пройти всі Серединні Землі в пошуках Річарда? — Надін неуважно знизала плечима.
— Мені чомусь не приходило в голову задуматися над тим, як його шукати. Я знала, що потрібна йому, і відчувала, що це дуже важливо, ось і вирушила на його пошуки. — Вона посміхнулася, немов намагаючись заспокоїти Келен. — І прийшла прямо до нього, як стріла летить. Все йшло як по маслу, — її щоки зачервоніли, — крім того, що я виявилася йому не потрібна.
— Надін, тобі не снилися… дивні сни? Тоді, або вже тут?
— Дивні сни? — Надін відкинула за спину густе пасмо. — Ні, ніяких дивних снів. Я хочу сказати, більш дивних, ніж будь-які інші сни. Самі звичайні сни.
— Що ти маєш на увазі під словом «звичайні»?
— Ну, на зразок того, що я знову маленька і заблукала в лісі, і жодна стежка не веде по знайомих місцях. Або сниться, що ніяк не можеш знайти ягоди для пирога і тобі доводиться йти в печеру, щоб взяти їх у ведмедя, який вміє говорити. Щось в цьому роді. Просто сни. Сниться, що вмієш літати або дихати під водою. Дурниці всякі. Мені завжди це снилося. Нічого нового.