Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– Важко несете, - промовив незнайомий голос.

Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.

– До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.

– Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.

– От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.

– З гостею i гостем, - додав песик.

– Все ясно, - сказав анiтрошки

не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.

– Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.

– Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!

– Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик.
– Геть iз моєї шапки.

– Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.

– Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?

– Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.

– Звiдки ти знаєш?
– не повiрила йому жаба.

– Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.

– Хто пiлот?
– не зрозумiла жаба.

– Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.

– А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот?
– здивовано запитав песик.

– Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.

– I як це менi в голову не прийшло!
– знову вдався в жаль песик.

ЗНАЙОМСТВО

Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!

– Оце тобi!
– пiдскочив вiн, наче вжалений.
– Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!

– Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.

– А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.

– Ну от!
– знову пiдстрибнув зайчик.
– Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.

– Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба.
– Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.

– Який тобi порядок денний, коли зараз нiч!
– здивувався песик.

– Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.

–

Кi-кi-кi...
– засмiявся песик.

– Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба.
– Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.

– Вiд мене?
– збентежився зайчик.
– Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...

– Кi-кi-кi...
– знову не втримався песик.

– Чого насмiхаєшся?
– спалахнув зайчик.

– Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю?
– запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.

– Нi... я не знав, - зiзнався зайчик.
– Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.

– Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

– Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.

– А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик.
– Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...

– Буль... будь... бульдог Гог?
– запнувся вiд хвилювання песик.
– Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?

– Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик.
– Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...

– Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора!
– поправив песик.

– Та ще хутерце менi розiрвав... ось!
– Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.

– Зате у нас є таємна ки...
– замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...

– Фе!
– знову з вiдразою вигукнула жаба.

– Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.

– Який збiг, який неймовiрний збiг!
– не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?

– Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.

– Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...

– Що це тут робиться?
– перервала їх обох жаба.
– Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!

– То... пробачте, - знiяковiв песик.

– Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба.
– Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?

– Може, i все...
– з сумнiвом сказав зайчик.