Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
— Садюга ти, братику. Ще й дискредитуєш світлий образ українця в очах світової громадськості. Українці звірину люблять.
— Ага, особєнно в маринованому виді. І в партії «зелених», гм-м…
— Мовчи вже, чмо. Я про тваринок совсєм другіє історії розказую. Як приходить, тіпа, мужик до ветеринара і приводить здоровенного такого пса. Ну канкрєтно — о-отакого! В природі таких не буває просто. Слон, а не собака. Ветеринар так подивився і питається, а які, мол, проблеми. На вигляд ніби нічого — шерсть густа, ніс холодний, мокрий, в чьом вапрос, карочє. А мужик йому каже: «Бачите, докторе, зі здоров'ям у нього всьо OK, але він, бляха, останнім часом на «Запорожці» почав кидатися». «Ну так шо? Багато собак на «Запорожці» кидаються» — це доктор, тіпа, відповідає. А мужик: «Та то хірня, що він на них
— Нє, самий крутий анімалістичний анекдот, який я чув — це той, про коня поручника Ржевського.
— «Анімалістичний» — це, тіпа, як з мультфільма?
— Кабан ти тупий. Мультфільм — це анімаційний фільм. А анімалістичний — це про звіряток, значить. «У світі тварин» дивився? Нє? То, значить, тебе там показували. Ну карочє. Приходить поруччик Ржевський до подруги, лишає коня під балконом і каже йому: «Ти, братан, стій тут і нікуда не отлучайся. Як побачиш, що чоловік цієї курви повертається додому, заіржи так неголосно, я за той час одягнуся, а коли старий у двері подзвонить — я через балкон, прямо тобі в сідло і гайда. Окей?!» Карочє, всьо кльово, поручник чувіху пірхає, аж дим іде, сам цимис тільки починається, і тут западло — дзвінок у двері. Ржевський навіть не встигає подумати, чого це рисак не заіржав — хватає одяг і рєзко скаче через балкон. Ну, а чувіха прикрилась там, як могла, та й іде відкривати. Відкриває двері, а там кінь стоїть і говорить їй: «Я діко ізвіняюсь, але передайте, пожалуста, хозяїну, шо там на уліце дощ пашол, то я його лучче в под'єзді почекаю…»
— А знаєш, як дочка з мамашою в зоопарк пішли. Тільки заходять, а мала зразу мамашку за рукав дьоргає: «Мамо! Мамо! Це вже мавпочка?» «Ні, доцю, — каже мама, — це тьотя-касирка».
— Ну, якщо про мавп, то краще цей: «Приїжджає мужик з командіровки африканської. Рік, значить, там був чи два. Приходить в гості з маленькою мавпочкою на плечі. Ну, його там розпитують, як Африка, як діла. Він тільки починає жвиндіти, як там трудно і жарко, а його всю дорогу перебивають: «А з жінками там як?» «Та розумієте, незнайома їда, клімат…» «Ну а з тьолками як?..» «Працювали з ранку до ночі, треба було об'єкт в назначені строки здати…» «Та ладно, ти скажи, як з бабами там було?» Тут мавпочка торкає мужика за плече і каже: «Тату, слухай, та розкажи ти вже їм…»
— Стоїть, карочє, тьолка на дорозі, таксі ловить. Кінець дня. Всі з торгів їдуть — машини забиті. Глухо. Тьолці, тіпа, діватися нікуди: купа сумок, в зубах не потащиш. Корочє, зупиняє всіх підряд. Ну, став якийсь часник, сідай, каже, підвезу. Та запакувалася разом із торбами, їдуть. Чувак базарити починає — то се, то те, як торгувалося, як там попит на ринку і те де. Чувіха, ясне діло жаліється, ні хєра, каже, не вторгувала — от з чим приїхала, з тим і вертаюсь. Навіть дорога не окупиться. А він сразу напрягся так, а ти шо, тіпа, і заплатити не маєш чим. А вона, ну я ж кажу, покупатєлєй мало, одкуда ж гроші. Так шо ж я тебе, виходить, безплатно катати буду, кип'ятиться мужик. Та тут недалеко, так і вам же по дорозі, невже в цьому світі вже все тільки за гроші, та я ж вам віддячу вже якось колись. Ага! Знаємо ми ваше «якось» і «колись». Приїдеш, і поминай як звали. Корочє, звертає він з шоссе і на якусь лісову дорогу. Тьолка в крик, мол, що ви робите, куди ви мене везете і те де. А чувак спокійно так, мовчки вглиб лісу пиляє. Тьолка вже не знає, що робити — випригуваги, чи що, так з торбами й не випригнеш, вона його і так, і сяк просить, а він молча, значить, виїжджає на поляну, виходить з машини, витягує з багажника здорове таке рядно, ну, тіпа, простині двухспальної. Тут чувіха вобше в ужас прийшла, кричить, та що ж ви собі думаєте, я порядочна женщіна, у мене сім'я, двоє дітей, свекруха хворіє. А мужик знову так спокійно каже, ну і шо — у мене, мол, тоже діти, і сім'я з тьощою. П'ятеро синів. І сотня кроликів. Сотня! — січеш? І на ряднину їй показує — давай рви траву, не вимахуйся.
— Ну це, тіпа, як заходить в ліфт тьотка, вся така нагружена торбами, пакетами там різними — з базару значить. А тут тільки двері закриватися — заскакує мужик якийсь підозрілий, в такому довгому плащі в чорних окулярах, сексуальний маньяк, одним словом. Тьотка вже натиснула останній поверх, а чувак починає
— В Бальшом Тєатрє дають «Євґєнія Онєґіна». Якийсь жид сидить біля москаля й питає того: «А Онєґін — єврей?» «Нє». «А Татьяна — єврейка?» «Нє-а». «А Ольга — єврейка?» «Нє, ніяка вона не єврейка». «А, може, Лєнський — єврей?», — з надією в голосі питає жид. Ну москаля вже дістало конкретно, і він каже, аби тільки той відчепився: «Єврей! єврей! розслабся!». Після дуелі Онєґіна з Лєнським жид каже з тремтінням в голосі: «Один єврей був на всю оперу, і того вбили».
— Це похоже, знаєш, як мужик заснути не може і все думає: «Є Бог чи нема? Напевно нема. А, може, все-таки, є? Чи нема? Хтозна. Може і є, але швидше за все — немає». Збирається спати, але заснути ніяк не може: «А раптом усе ж таки є? Ні, мабуть, нема. А якщо є?» Тут голос такий з неба: «Нема мене, нема! Спи давай!»
От, здасться, мої ефірно-астральні двійники добралися й до мене. Але навіть ефірно-астральне «Спи давай!» на мене вже не діє — в голові суцільна каша з їхніх ді-джеївських дотепів:
— чорний п'яний гей із зашитою задницею душить на дереві колорадських жуків дощечкою, в якій просвердлено багато отворів різного розміру;
— тітонька в ліфті душить Бой Джорджа й бой-френда-меркюрі кільцем із мисливських ковбасок: яєць вона так і не купила;
— по пшеничному полі за гігантським облізлим сенбернаром ганяються гінекологи на «Запорожцях» і кричать: «Та сплюнь ти нарешті той шестисотий мерседес!»
— Похоронна процесія. В побитому акваріумі хоронять крокодила. Оркестра грає траурного марша на барабанах Страдіварі;
— Святий Петро із Карабасом-Барабасом сидять на райському лужку і фауну місцеву розглядають: отого довговухого кроля з'їмо на вечерю — дієтично, коня оцього ржевського можна до обіду приготувати, а кішку давай зараз, на сніданок, поки вона всю гірчицю з-під хвоста не вилизала;
— Онєґін намагається оформити ізраїльську візу. «Я хочу відвідати свою історичну батьківщину і могилу сестри моєї — Офелії Ісаківни Латекс». Але в посольстві все щось крутять — не хочуть давати візи. Тоді Онєґін каже до мавпочки, яка сидить у нього на плечі: «Сара, да расскажи ты им нашу родословную!»;
— Фрау Де і дівчинка-психіатр, яка виявилася несподівано вилікуваною й одягненою в білу льолю Оксаною, оглядають мої босі ноги, що стирчать з-під короткої ковдри. «Це що?» — питає фрау Де, відчуваючи за собою психоаналітичну підтримку асистента. « Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт» [81] .
Зненацька чи то в слухавках, чи то з ратушної вежі чутно бамкання годинника— п'ята ранку. Я моментально налаштовуюся на 107FM, але замість очікуваного прокуреного тенору Чжуан-цзи чую чистий і прозорий дитячий голос:
81
« Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт». — Неточна цитата з вірша С. Руданського «Не мої ноги» (С. Руданський. Твори в трьох томах. Київ, Наукова думка, 1972, т.1, ст.202).
— Найсвятіишй Боже, у Пресвятій Трійці єдиний! У глибокій покорі серця вклякаю перед Тобою і складаю Тобі сердечну подяку. Дякую за те, що Ти збудив мене з нічного сну та заховав від наглої й несподіваної смерти; що можу Тобі ще служити й честь та славу віддати. Дякую Тобі, мій Боже, і за здоров'я та за всі дари й ласки, яких так щедро уділюєш мені все моє життя.
Господи, це знак, це знак Твій, отже в мене є таки шанси вирватися звідси. Я похапцем пхаю під язик валідол, який до цього часу для чогось тримав у руках, і схвильовано, але від піґулки не надто артикульовано, повторюю за рятівною фонограмою: