Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
— За кілька місяців ви знову опинитеся тут, і то в набагато гіршому стані, — пророче каркає вона, рвучко дістаючи в'язку ключів і відчиняючи двері.
— Одну хвилину, перепрошую, я, здається, забув у палаті торбину.
Мені трохи лячно повертати від порога, що був уже за крок — тільки переступи, але за всією метушнею я забув попрощатися із сусідами по палаті і не міг не зробити цього.
— Ну все, хлопці — я на свободу. Виздоровлюйте. Тримайтеся. Вона сьогодні буде люта.
— І ти тримайся, — каже Микола. — Якби, не дай Боже, що трапилося, пам'ятай — похмелився, і під крапельницю. Це найкращий вихід. Але ліпше, щоб нічого не було.
— І вам того ж бажаю.
Гіпертонік мовчки тисне мою руку. За ширмою нікого не видно. Нічна примара Оксана щезла так само загадково, як і з'явилася. Прощатися більше ні з ким.
Фрау Де терпляче чекає мене коло виходу. Може, я дарма розслабився, і зараз вона викине якогось чергового лікарського коника?
Дам тобі серце щирозолоте, люба моя курво. Дам тобі перстеник і тютюну на куриво. Твій перстеник не для мене, а чому? Не гарний він. Як повернуся додому, заряджу ним карабін. Треба дівчині щось дати, щоб не йшла голодна спати: Від дохлого осла дірку, з киптара ногавиці— пошиєш собі з них кожуха, з решти — рукавиці. Ти, ти, тільки ти краєш моє серце. Ти, ти, тільки ти п'єш горілку з перцем. Ти, ти, тільки ти вмієш грати скерцо, Ти, ти тільки ти маєш пружні перса. Гей, як ми в похід рушали, всі дівчата заридали. Жупайдія, жупайдас — нам усяка дівка дасть.Однак я, здається, захопився, намагаючись пропустити повз вуха, як фрау Де знов і знов шамотить свої шаманські мантри:
— Кажу вам як лікар, за кілька місяців ви знову опинитеся тут (не така вона й дурна: відчуває, що ані сьогодні, ані завтра ввечері ми вже не побачимося).
— З превеликим задоволенням. У вас так мило. Як захочете, я навіть можу розмалювати вам кабінет ангеликами. Щоправда, до цього я займався лише абстрактним маляр…
Однак вона, мабуть, вже ознайомилась зі звітом дівчинки-психіатра, бо не дослуховує мене, а, випускаючи за поріг, з неприхованою люттю проголошує несподіваний вирок:
— Знаєте, Леоне, ви такий, як ви є [82] !
— Кожен з нас є таким, яким є, — думаю я, але не кажу цього вголос, а тільки дістаю з-за пазухи свій вірний дев'ятиміліметровий NEW NAMBU із стертим серійним номером і, промовляючи стиха «о так от, міста Тейба, о так от…», стріляю, стріляю, стріляю в це випещене мертве обличчя, аж поки воно не ховається за дверима.
P.S. Професійне прокляття дипломованої дияволиці таки збулося: за кілька місяців я справді знову потрапив до шпиталю, але вже до зовсім іншого шпиталю — без ґрат, зате з крапельницями, без засувів на дверях, зате з чисто вимитою лазничкою і привітним персоналом. Без тарганів, зате з телевізором.
82
Ви такий, який ви є.— Порівн. з «Я є той, хто є» (Вихід 3, 14) — так Бог представив Себе Мойсеєві.
PPS. До того ж тут не відбирали на зберігання особисту зброю.
Розділ восьмий. Трансильванський транс
Як туга за мною здолає тебе,
Ти заступ візьми і мене закопай.
Л е о н К і л л е р
Я повстав із могили по стількох десятиліттях.
С л а в к о Я н е в с ь к и й. «М і р а к л і»
«Я можу розмовляти стоячи, якщо вам зручніше», — сказала жінка.
Вона може розмовляти стоячи. Якщо мені зручніше.
Я тільки згодом збагнув зміст цієї фрази. Вона справді могла стояти: в одній-єдиній вимученій позі, похилившись, лише завдяки якимось химерним протезам, але могла.
Єдина з цієї сім'ї.
У них, у неї і в чоловіка була якась загадкова хвороба — що проявлялася в розм'якненні кісткової тканини, — можливо, наслідок прадавнього інцесту.
Вони ледве могли пересуватися. Чоловік не піднімався із спеціального ортопедичного крісла. Вона так-сяк могла повзати і стояти. Не більше.
Він скидався б на сільського вчителя — (ще старої доби вчителя, що обов'язково знав кілька мов, мав за плечима Віденський університет і блискучі перспективи, зігноровані задля ідеї просвітництва), — якби не спеціальний пластиковий шолом, схожий на маску хокейного воротаря, що захищав його тендітний череп від можливих травм. Він і зараз тримав на колінах книжку, хоча підняти її коштувало йому зусиль. Можливо, справді щось колись студіював, але хіба заочно, бо хворів з дитинства.
Вона була радше потворною, хоча зовнішність мала цілком пересічну, але гримаси болісних зусиль і це тіло, жіноче тіло сливе без кістяка — викликали внутрішній спротив. А найгірше, що під час розмови — (кисті рук ховались в чорних шкіряних рукавичках) — вона постійно торкала своє обличчя, і від тих доторків на чолі, на вилицях, на підборідді залишалися вм'ятини, як на розігрітому воску. Я довго не міг втямити, для чого це вона робить, і вирішив напочатку, що це нервове, на кшталт того, як люди гризуть нігті абощо, та в якийсь момент до мене дійшло — хвилюючись, вона поправляла своє обличчя, як інші жінки поправляють зачіску!
І все ж за цією фізичною неспроможністю і фізичною безхребетністю відчувалася якась несамовита психічна енергія, незнищенна воля, до останнього дзвону напнутий нерв.
Було зрозумілим і видавалося неймовірним нараз, що саме завдяки їй у них більш-менш нормальний побут, все, «як у людей», зрештою. (Якщо не брати до уваги всі ці приступочки, поруччя, важелі, блоки, через які помешкання більше скидалося на гімнастичний зал, аніж на житло).
Вона оповідала мені історію їхнього знайомства, шлюбу, життя. Він уточнював деталі, виправляв дати, назви, імена. Мав світлу пам'ять.
У них був син. Хвороба передалася в спадок з ускладненням — затримкою розвитку. Малому виповнилося вже вісім років, але виглядав він на чотирирічного. Якщо лише бувають такі чотирирічні. Для нього був відгороджений куток кімнати. М'який, м'який і ще м'якіший. Відсутність стійкості малий компенсував надзвичайною гнучкістю. Було страшно і моторошно дивитися на цю істоту, яка звивалася в якісь неймовірні клубки, спліталася, розпліталася, при цьому намагаючись щось говорити, але нічого, крім мукання, не долітало з заслиненого рота, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в корчі.