Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Іздрик Юрій Романович

Врешті-решт мені все ж вдалося добратися до води ще до початку відпливу, і рятівні хвилі потягли мене в морську глибінь.

Рідна стихія поглинула мене до решти.

(Подальший текст, виділений курсивом, у паперовому оригіналі подано двома блоками — прозовим і віршованим, розташованими на сторінці паралельно. — Прим. верстальника.)

Море було спокійне [87] , а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно

і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.

87

Море було спокійне… — дослівна й розлога цитата з повісті Моріса Бланшо «Thomas l'obscur». Паралельно Іздрик подає власну, поетичну транскрипцію цього епізоду. Своєрідна стилізація «під Бланшо» нам бачиться також у розділі «Вінвона» (епізод «Вона спускалася до води.»).

Було спокійним мирне море, а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та обрав сьогодні шлях, одначе, ніким незвіданий раніш. Імла ковтнула нагло берег, всотала млосно суходоли, над море назлітались хмари, і мерехтіння ясних зблисків єдино дійсністю здались. Примхливих течій чудні плини мене полегкі огортали, в обіймах ніжних несучи, чуття даруючи породи- чання з бездною стихій. Я намагався самотужки поплисти, хоч і певен був — води насправді не існує. Та марні наміри здолати всевладні вади власних дум. Нараз зірвався вітер буйний і збурив море не на жарти, здіймаючи величні хвилі, розшарпуючи небо в клоччя, жбурляючи безжально птиць. А тим же часом панували такі довкола тиша й спокій, що знищеним усе дотла здавалося. З-під хвиль навали я марно вирватись хотів. І холод лютий, пронизавши до решти плоть мою калічну, скував паралічем всі рухи, лиш тільки води вирували. Чи ж справді то була вода? Піна злітала пелюстками, засвідчуючи вод відсутність, але невидима стихія таки затягувала в себе, немов це я водою був. В собі самому відчував я ті швидкоплинність і текучість, які довкола нуртували, нутро поглинувши моє. Сей дивний трунок ніби сам себе самого споживав. На мене враз зійшла утома, і я відчув себе чужинцем у власному єстві, неначе я тільки — плюскотіння хвиль. Спочатку здалось це приємним — перетікати з тіла в море і розчинятись в ньому сіллю, і з моря в тіло знов вливатись, єдину цілість творячи, та я забув про небезпеку. Бо непорочне сливе море, котрим я так нежданно став, мене тягнуло вглиб нещадно — я,

неіснуючий, тонув. Не це однак мене лякало, а те, що потопельник все ще тут існував лише для того, аби роздумувати власне про плин і плавання, і ціль. Та плоть моя знайшла без мене з безвиході таємний хід. Вона, немов плавець управний, крізь зябри воду пропускала, і течій вловлювала струм. А що зі мною? Міг хіба я змагатись з морем, що було тепер єством моїм правдивим? Втопитися в собі самому — яка сумна і ница смерть! Був час, напевно, повертатись, але негаснуча надія усе несла мене вперед, як монстра злого водяного, позбавленого плавників. Я линув у глибини темні, немовби у місця святії, де тільки й можна перебути цей жах земного існування, де можна бути просто як частина простору, що прагне не вивільняти більше місць, а бути лиш самим собою — відбитком власним на вапні своєї мушлі-черепашки [88] .

88

Не плутати з черепашкими-ніндзя.

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.

Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.

Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.

Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.

Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.

Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.

Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.

І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.

Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим ( а тривіальності ніколи не буває забагато), адже осягнути всі можливості води — майже те саме, що збагнути все. Мені вистачило б малого. Лише б щодня витікати з водогону, варитися в чайнику, перетворюватися на твою ранкову каву, потім литися із крана в твої долоні, омивати обличчя, струменіти душем, не оминаючи жодного закутка ні тіла, ні душі.

Бачить Бог, я б погодився бути довічним бранцем водогонів, адже я орієнтуюся в них, як ніхто. Я знаю всі різновиди іржі залізних муніципальних труб, розуміюся на оксидах мідних рур у дорогих готелях кшталту MARRIOTT , я звідав леґовану сталь водонапірних систем Беверлі Гіллз, поліпропіленові кишки модерних кварталів середнього класу, пізнав смердючі бетонні катакомби каналізаційних мереж та чавунні ребра радіаторів центрального опалення. Та найбільш мені відомі й любі різні крани — всі ці фітінґи, вентилі, васергани, міксвотери, — що проникають у кожне помешкання, не беручи до уваги хіба що найреліктовіші поселення де-небудь в Арктиці, пустелях чи високогір'ях. Хром-нікелеві корпуси HANSGROHE , ґумові прокладки УКРЛАТЕКС , керамічні золотники HANSA й найгерметичніші штифти з оксиду алюмінію DORNBRACHT — все це органи найвищої чутливості та чулої перфектності. Саме крізь них випорскує живильна лагідна волога, що так ніжно нівечить життя.

Та навіть цим убогим сантехнічним маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся. Розв'язка виявилась апогеєм ганьби й безчестя — я перетворився на слимака.

Мене викинуло припливом на піщаний берег просто тобі під ноги — ти вдивлялась у передсвітанкове небо. Надаремно я розтуляв стулки своєї мушлі — навіть мукання не долітало з заслиненогомолюскового нутра, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася всудому. Ми перебували майже поруч і, одночасно, так далеко одне від одного, як ніколи раніше.

Що з того, що кров моя тепер прозора, а мантія та зябри споліскувані морем. Я зупинився на півдорозі між живим і мертвим, поміж тобою і водою — мені ніколи не вистачало мужності довести справу до завершення. Тепер приречений я фільтрувати солоні хвилі узбережжя аж до кінця гнилих часів.

Ти постояла ще трохи і пішла вздовж пляжу, несучи сандалики в руках. Навіть слідів твоїх я вже не міг побачити — надто близько до поверхні точилося тепер моє життя.

Згодом я навчився багатьох речей — використовувати підводні течії, залягати на дно, ховаючись від небезпек, добуватися берега на вершечках хвиль і навіть закопуватися в пісок, уникаючи набридливих дітлахів династії Мін. Невігласи, вони прозвали мене людиною-креветкою, не підозрюючи навіть, що походжу я із шляхетного роду молюсків OSTREIDA E, котрими так люблять смакувати нащадки інших шляхетних кланів, поливаючи нас цитриновим соком і запиваючи дешевим «Шатобріаном». На щастя звиродніння й вберегло мене від ненажерливих гурманів, та я ще мав надію виносити в собі справжній чорний перл.