Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася — я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, — але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву — що жага життя б у т и, в і д б у т и с я, з б у т и с я є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?
Холера ясна! Та навіть
Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких — лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай — у звільненні від пекельних мук.
Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболістая помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTER з витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.
А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ — інвалід на візку. — Прим. верстальника.)
Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве — «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cie jak Irlandie» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.
«Покажи ще, як він вміє рахувати», — сказав батько.
На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції [83] багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату [84] , закінчуючи ноосферою [85] як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.
83
… висмоктане до останньої клейкої субстанції… — чергова трансформована автоцитата з «Воццека».
84
Носферату— персонаж фільму Вернера Герцога «Носферату — фантом ночі» (1978), знятого за романом Б. Стокера «Дракула». Можливий натяк на інфернально-вампіричну атмосферу розділу (про це свідчить і назва «трансильванський транс» — граф Дракула, як відомо, походить із Трансільванії), можлива також віддаленіша алюзія: того ж 1978 року Вернер Герцог зняв ще один фільм, цього разу на основі п'єси Г. Бюхнера «Войцек»…
85
Ноосфера— одна з основних категорій філософського вчення В. Вернадського, особливий стан біосфери, якого вона набуває під впливом цивілізаційних процесів. Буквально — сфера розуму. Нам нічого не відомо про захоплення Іздрика філософією Вернадського, однак проблема деміургічного потенціалу тексту, згадки про яку знаходимо майже в кожному творі письменника, цілком може бути конспектом деяких аспектів досліджень Вернадського: «Думка не є формою енергії. Як же вона може впливати на матеріальні процеси? Питання це до сьогодні не вирішене, не зважаючи на те, що емпіричні результати такого «незрозумілого» процесу трапляються нам на кожному кроці». (В. Вернадський. «Кілька слів про ноосферу», 1944).
Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».
Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!»,
— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.
— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».
Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.
Віддаючи швацьке причандалля господині, я мовчки показав їй на пухир. Вона заметушилася, вибачаючись.
— Треба, мабуть, проткнути голкою, — сказала вона і вже готова була це зробити, але тут підкотив на своєму кріслі старий віденський хокеїст.
— Це, швидше за все, — алергічна реакція, — авторитетно заявив він. — Потрібно відсмоктати рідину шприцом, змастити ранку йодом, а ще краще «Фторокортом» і забинтувати. Ось, — тицьнув він м'якушем пальця у розгорнуту книгу, яка й справді виявилася якимось рецептурним довідником.
Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне — одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.
— Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.
Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це — лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC .
В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, — навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.
Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче — як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір — я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, — завдяки камінним сходам, що спускалися до води, — сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа [86] . Хоча, як вже хтось казав, — не в пропорціях була справа. Отож я сповзав, підтягуючи кінцівку за кінцівкою, намагаючись перемістити центр ваги в такий спосіб, щоб земне тяжіння саме змусило моє безсиле тіло котитися вниз. Робити це ставало дедалі важче, бо прогресуюча аморфність змушувала мене набирати тієї форми, яку диктував довколишній рельєф. Незабаром я майже повністю перетворився в драглисте покриття камінних сходів, і хоча, на щастя, спуск майже закінчився, потрібно було ще перетнути смугу піску. Зрозуміло, що за таких обставин мені не вдалося набрати достатньо інерції, аби добратися до води без втрат. Пісок всотував в'язке моє єство неохоче, але невблаганно. Намагаючись випускати із себе мляві паростки, я поволі тягнувся до води. Не знаю, скільки це тривало. В кожному разі достатньо довго, аби я втратив абсолютну більшість своєї маси. Невідомо, що робилося з моїми компонентами, котрі просочилися в пісок. «Компонентами», — бляха муха! — компонентами! Та я просто розлазився на шматки! Може, це новий спосіб розмноження? Однак мене робилося щоразу менше, оскільки свідомість все ще перебувала в тій мізерній, обліпленій піском і пилом грудці мислячого желе, — gel'ee s^apiens, — а водяниця, очевидно, модифікувалася в різновид іхтіозу.
86
Кінґ-Конґ— ще один персонаж масової культури — велетенська горила, що разом із Дракулою, Фредді Крюґером, Суперменом, Годзілою, І.Т., Альфом, згаданими в наступному епізоді черепашками-ніндзя та ін. входять до всесвітнього шоу-бестіарію.