Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

Румцайс нахилився, виколупав Катрножку пальцем із моху, забрав у нього срібло і здмухнув з долоні нагору, до місяця. А коли упорався з цим, дмухнув ще й убік. Мавку підхопило вітром і віднесло аж на третю лісову ділянку.

— Піду собі досинати, — промовив Румцайс.

Місяць порозправляв свої промені й засяяв іще дужче, а Манка знову заходилася вибілювати розбійницьку білизну.

Наступного дня Ціпісек пішов пострибати по оленячих слідах. Це була його найулюбленіша гра: стрибати слід

у слід по оленячій стежці. На просіці у заростях малини помітив він метелика і схотів його впіймати. Та метелик пурхав од куща до куща глибше й глибше в ліс. Ціпісек зійшов з оленячої стежки і незабаром побачив, що заблукав.

Коли опинився він у найбільшій гущавині, стала перед ним раптом мавка. Пальчиками тримала вона кінчик свого шлейфа і гралася ним, ніби метелик крильцями.

— От я тебе, Ціпісеку, й обдурила, — промовила мавка і посміхнулася лихо, наче блимнула воронячим оком.

— А навіщо? — запитав Ціпісек, але більше сказати нічого не зміг. Під п'ятами в нього забігали мурашки, і земля там паче закипіла. Кипіла, кипіла, аж поки зовсім розм'якла, і Ціпісек провалився вниз, як у проточну воду.

Це влаштував йому карлик Катрножка.

Мавка тоненько засміялася, нарвала повну пелену гіркої трави і посипала нею те місце, так що нічого не можна було помітити.

Коли Манка гукнула Ціпісека обідати, хлопця ніде не було. Манка затурбувалася.

— Щось тут не те, Румцайсе, — промовила вона. — Іншим разом біжить Ціпісек на самий тільки дух юшки, а сьогодні не йде, навіть коли я його гукаю.

— Мабуть, лущить десь шишки з білками, — відповів Румцайс.

Але в білок Ціпісека не було, і на оленячій стежці Румцайс теж його не знайшов. Аж коли вийшов на просіку, щось наче привиділося йому, і повіяло духом гіркої трави, розкиданої навколо.

Дійшов Румцайс крок за кроком аж до узлісся, де стояв його найулюбленіший дуб, вищий за всі дерева в окрузі. Сперся Румцайс об той дуб спиною — і раптом щось помітив. Нижній листок на дубі зненацька почав жовкнути від самого кінчика.

— Хто зрозуміє дубовий розум? — мовив Румцайс. — Мабуть, це дерево вже готується до осені.

Та в цю мить він побачив — жовкне другий листок. Тоді третій, за ним четвертий. Потім листочки посипалися з дерева.

У Румцайса наче блискавка в голові сяйнула.

— Он воно що! — вигукнув він. — Ну ж і тюхтій з мене! Ну й розтелепа!

І, міцно обхопивши дуб руками й допомагаючи собі ліктями, він великою румцайсівською силою вмить вирвав дерево з землі.

Так і є! Поміж корінням сидів, як у норі, карлик Катрножка. Це він прорив сюди підземний хід завдовжки аж у милю. А поряд із карликом сидів Ціпісек.

— Я і хотів цього, і не хотів, — промовив двозначно Катрножка.

Румцайс схопився за пістоль і вистрелив, щоб налякати карлика. І Катрножка злякався так, що вмить зарився глибоко в землю, а потім і не знав, куди рити вгору, а куди — вниз.

А тієї

мавки в Ржаголецькому лісі більше не бачили. Таких злий вітер приносить, а добрий — заносить. Куди — ніхто в світі не знає.

5. Як Румцайс добував русалкам музику

Якось сиділи джерельні русалки на зелених листочках, мов на ослінчиках, дивились на місяць і лічили на пальцях. Вираховували, що за сім днів місяць стане, як млинове коло, і тоді всі русалки підуть у великий танок.

Всі русалки — це значить, що на верхній просіці зійдуться ржаголецькі русалки і ще русалки з двох сусідніх лісових ділянок. Стануть у три кола, одне маленьке, друге — більше, третє — ще більше, і чекатимуть, поки війне вечірній вітер. Дмухне він поміж осикові листочки, і листочки забринять дивною музикою, нечутною для звичайного вуха. А русалки танцюватимуть під ту музику.

В цю саму пору просікою йшов Румцайс. Прямував він до Їчина — подивитись, чи не коїться там, проти ночі, якоїсь несправедливості.

Того самого вечора їчинські дівчата справляли бал. Вийшовши на імператорську дорогу, Румцайс здалеку почув, як у корчмі «Місто Гамбург» виграють сурми, гудуть баси і підбори крешуть об підлогу.

Коли був Румцайс уже біля самих дверей, в корчмі раптом усе стихло. Румцайс хвильку постояв біля порога — прислухався.

Потім Румцайс натиснув на клямку і зайшов.

У корчмі «Місто Гамбург» не було помосту, і музиканти стояли просто в кутку. Через це і сталася та пригода. Коли міський радник Фольпрехт витанцьовував зі своєю жінкою близенько від музик, Калвас, який грав на контрабасі, натиснув дужче на смичок — з великої пошани до пана міського радника. Але контрабас ковзнув по натертій воском підлозі і вдарив огрядного Фольпрехта по закаблуку. Той спіткнувся і гепнув так, що аж загублений колись крейцер вискочив із щілини між дошками.

От і стояли вони зараз один проти одного — член магістрату Фольпрехт, червоний від гніву, мов гиндича сережка, і бідолаха Калвас із своїм завинилим контрабасом.

Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті:

— Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги?

І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи — і вона теж би впала.

А Калвас лагідно відповів:

— Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка.

Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику:

— Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса.

І він підняв здорову, мов лопата, долоню.

— А от і ні! — промовив з порога Румцайс.

Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув: