Пригоди Румцайса
Шрифт:
— Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.
Війт забринькав собі пальцем по губі.
— Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.
Найтаємніший радник суворо промовив:
— Цього мало.
— А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.
— Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник.
Війт зітхнув, наче з ковальського
— А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?
Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:
— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?
Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.
— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.
Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:
— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.
— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.
Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.
Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.
Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.
Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе:
— Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні!
Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити.
— Чуєш, Ціпісеку? — промовив Румцайс. — Я вже знаю, що і як!
Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні.
Там війт уже замурував вогневика у піч.
— Сто чортів! — вигукнув Румцайс. — Це не діло!
І почав дивитися, що буде далі.
Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі — усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу.
Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч.
У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином:
— Ах ти, вогневик-загаслик!
— Ах ти, вогневик-дурневик!
— Ах ти, вогневик-холодник!
— Ах ти, вогневик-цеглопік!
А Котрч усе це переказував униз, у піч.
Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні.
— Гайда в ті дверцята, — прошепотів вій Ціпісеку на вухо. — І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем.
Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки.
— Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, — бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі.
Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці.
— Відчиніть мені отут, — мовив він, — я зазирну туди по-вченому.
Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям — поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші.
Тоді Румцайс і каже Ціпісеку:
— Ну, біжи додому.
А вогневику:
— Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас.
10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю
Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить — жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена.
— Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! — вигукувала вона біжучи.
Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає:
— А що ж такого сталось у Їчині?
Баба спішилася на хвильку:
— Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця!
А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза.
Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре.