Сивый Чуб
Шрифт:
– Пане, твої хлопці так нализалися, що вони і табун коней не примітили б що скаче галопом повз них – Любомир понимал, что надо действовать, но его словно, что – то сдерживало и он спросил очередной, как ему самому показалось глупый вопрос:
– Хто ти такий? – Незнакомец ответил:
– Мене звати Андрій Чортохатинський. Я таємний емісар та кур’єр – Любомир продолжал задавать бесполезные, абсолютно не интересующие его вопросы:
– Ти козак? Кому служиш? – Чортохатинский поднял указательный палей с дорогим перстнем и загадочно ответил:
– Я не маю права називати свого господаря, але повір мені він дуже відомий, і дуже багатий. Тому я і виконую доручення таємно. І можу сказати, що я ще козак – Вместо того, чтоб срубить этому Андрею голову Любомир лишь смерил его презрительным взглядом и сказал:
– Ще козак, говориш? Тоді наливай чарку. Повну чарку. Як що вип’єшь одразу – можливо і козак. А не вип’єшь – зрублю голову. Ну що згоден? – Незнакомец Андрей интенсивно потер руки, и заметно оживился, словно этого вопроса от Любомира и ждал и резво ответил:
– Ще б пак не згоден! Згоден! – Он достал из рюкзака диковинную резную глубокую чашу из рюкзака. Встал, налил себе полную чашу, так что с нее даже вылилось на стол немного и схватив обеими руками, стал жадно пить, словно испытывал сильнейшую жажду. Любомир видел сбоку как все сильней кривится лицо пьющего с каждым глотком. Видел как стало течь по усам, капать с подбородка. Потом Чортохатинский резко поставил кружку на стол, закусил ус и повалился на диван. Лицо он скривил до неузнаваемости, выпячив нижнюю губу почти к носу, при этом негромка мыча. Потом глубоко выдохнув, покраснев и улыбнувшись сказал:
– О це здорово! Якже давно я не коштував щось подібне. Мій господар не любить коли я на завданнях пиячу, але козак у мені не помер – завжди хильнути не проти! – Все увиденное Любомиром мгновенно расположило к Андрею. Он сразу перестал быть незнакомцем. Любомир протянул ему руку и сказал:
– Любомир Чорненко, колишній єсаул війська запорожського – Андрей пожал руку, и Любомир ощутил не дюжую силу рукопожатия. В ответ Андрей улыбнулся и ответил:
– Любомир Чорненко? Яка честь! Багато чув про тебе! Радий познайомитися особисто. Ну що, може чарку за знайомство? – Любомир утвердительно кивнул. Андрей сразу уточнил:
– Тільки по повній? Добре? – Любомир усмехнулся и сделал жест рукой, означающий разрешение на полную свободу действий. Андрей достал еще одну такую же кружку из своего мешка и протянул ее Любомиру. Потом налил по полной и они, не сговариваясь ухнули и, кривясь почти одновременно стали пить едучую жидкость. Потом так же выдохнули и довольные откинулись на спинки диванов. Любомир стал забивать трубку табаком, который всегда казался вкуснее и желание после спиртного. Андрей достал свою трубку черного цвета и тоже стал ее раскуривать с блаженной улыбкой на лице. Было видно, что первая волна опьянения овладела им и он наслаждается ее воздействием на организм. Когда пространство вокруг них заполнилось плотным и тяжелым подвижным облаком дыма Любомир нарушил молчание:
– Так скажи мені козаче, чи любиш ти цю землю? Чи любиш ти свою Батьківщину? – Андрей пламенно ответил:
– Дуже полюбляю! І я і мій господар. Мій господар так полюбляє цю землю, що ти собі і не уявляєш, але іі бажають відібрати у нього, ось чому я йому допомагаю! – Такой ответ пришелся Любомиру по душе он улыбнулся и сказал:
– Добре, хлопче що ти любиш. А хто ж бажає відібрати у твого господаря землю? Не ляхи часом? Чи москалі? – Андрей огорченно вздохнул и как то неопределенно ответил:
– Є однин такий правитель який зве себе Володарем всесвіту, от він і бажає відібрати у мого пана землю, хоча сам колись її покинув. Мій господар узяв її під свою опіку, а той подивився, що земля все ж таки добра і вирішив знову собі відібрати. Відчуваю, що буде невдовзі бійка між моїм господарем і тим другим… – Любомир утвердительно кивнул и сказал?
– Покидьок той другий. Справжній козак не кидає свою землю! Який гад. Спочатку кинув – людина на ній прижилась, а він відібрати бажає. Покидьок, одне слово – Андрей налил им еще по кружке и возмущенно ответил:
– Покидьок ще який! Корчить з себе добренького, а сам що хоче зробити? А прихвосні у нього які…Я їх бачив. Усі такі світлі і спілкуються з тобою наче ти був винен у чомусь і вони вже вибачили тебе, а за спинами дворучні мечі блищать. Да такі гострі, що перерублять на половинки за раз – Вони снова выпили, но уже более уверенно и снова откинулись на диванах. Любомир выдохнул густой дым и спросил:
– Куди ж ти ідеш козаче? І чому у ночі? – Андрей ответил:
– Їду я до Хортиці. Там зараз багато козаків підтримку яких бажав би мій господар. А у ночі в основному і доводиться переміщуватись, бо удень можуть спіймати. А господареві дуже потрібні ці козаки. Ось дивись, я навіть угоди вже підготував для них на підпис – И Андрей достал из мешка пачку свернутых бумаг и разложил их на столе. Любомир отмахмулся и сказал:
– Можеш нічого мені не показувати я вивчав іншу науку – науку війни. Для того, щоб читати оці закорючки у мене є Степан. Він усе мені читає – Тут Любомиру на глаза попалась книга которую ножом вскрыл Грыць. Как она оказалась рядом сним на диване не ясно. Он точно к ней не прикасался с того момента как она выпала из рук Грыця. Однако что на ней было написанно вновь заинтересовало Любомира. Он взял ее и протягивая Андрею сказал:
– Ану скажи мені козаче, що ось на цій книжці написано? Навіть мій Степан не зміг прочитати – Андрей взял ее в руки и сразу прочел:
– Верум Деус Верус –
– І що це значить? – Андрей поморщился небрежно швырнул книгу на стол и ответил:
– Це перекладається як «Істина Бога справжнього». Мій господар, як і я не полюбляємо такі книги. У них написано багато такого, чого люди не повинні знати. До того ж багато таких книжок написанні людською кров’ю, та ще і палітурка у багатьох з людської шкіри – Любомир изумился услышанному, подняв высоко брови и спросил:
– Ось як? А ця? Теж із людської шкіри? – Андрей утвердительно кивнул и сказал: